Василь Барка. Руїна

І
Недоля серця нескричанна,
«сокирки» смерти навісні;
та в очі — відсвіти з вінчання,
чужі: сліпучі, наче сніг.

На корені, що в чорнім громі,
розбила час мара світна;
і віють звірі невідомі:
споломенити світ до дна.

Об камені спіткнувшись горя,
крізь іскри з сутінку бреду.
А добрий гомін Чорномор’я
від сходу доліта в саду.

І знову чую голос любий:
«— спіши до брами чимскоріш...»
прийду! в нелюдських муках губи
повторять молитовний вірш.

1944

II
В руїні смертний спокій,
а річка, як пресвітла з’ява,
по цій землі жорстокій
спішить —огниста, кучерява
травою в пишнім цвіті
при берегах: он на ґраніті
аж плеском гомонить до нас,
оркестриться в ласкавім тоні.
Якби пригас мій сум, пригас —
на дно, в осонценім затоні...
Ріка: своя, чужа! Нещастя,
мов плугом, поворушить світ;
а мирна течія подасться
до моря — в синій кругосвіт —
питати правди, хоч, гірка,
як сіль, весь вік гримить...
як грім, терпіння проріка
в надземну сонця мить,
По смерті, в першу мить надземну,
нам бути мирними ченцями.
З руїни лють змиває темну
глибока річка перед нами.

Вюрцбург 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.