Василь Барка. Вдови

Опівночі без плача й побивання

все тужимо в саду; питаємося: доки

нам смерти ждати? чи й нерання,

вона байдужа нам? — сузір’я айстроокі

печаль дотерплять: з кипарисами безслізна.

Вінчає чашу серебріння,

при нім на зерна каменя, твердіші від заліза,

криваві сльози наші впали

і запеклися; скорб життя осіння! —

піввіку відцвіло, чи знали ж ми, чи знали,

як діє світу лад жорстокий...

багато істин розум у крилатім торжестві

минає згорда! тільки в ці спокутні роки

їх ясно бачить, страждучи, душа,

коли, покинувши посолені слізьми скориночки черстві,

долонею осліплі очі осуша,

склонившись на граніт. Невтішні жертви

безокого життя, з кровоточивим серцем, хочуть знати,

що суджено: чи завтра вмерти,

чи цілий вік страждати?

А чаша з незносимим сяйвом неба сповіщає:

все збудеться, що статись має,

де людство в вірі воскресає.

XI. 1942

 

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.