Увечері думаю ніжно і смутно
про стрічу відрадну з тобою.
Помарилось: ніби і голос твій чутний,
і ніби ти вітра ходою,
від ниви, від повної цвіту,
наблизилась... миттю ж безумно
і трепетно рвуся назустріч — в одкриту,
в ту сонячну браму, що струмне
ллє сяйво, як з моря, а в ньому
ти в платті спішиш іскряному.
Ні-ні! помилився: то хід серафима
владичного; пламенно, грізний,
поглядує з брами ясними очима
і зброєю дзвонить залізно.
В нещасті сідаю на камінь порога,
схиляю чоло на долоні.
Відразу з’являєшся, пристрасна й строга,
щоб мучити в ріднім полоні.
II
Сідіє дух; а все ж надіюся, що стріну
від зірки промінь: в образі людини.
І в цю останню сонячну відміну
дають надію й тіні чорносині,
й пекуча ясність, над життя нічне —
такі, як вії й світ твоїх очей.
Надіюся: негадано, а ждана,
ти вранці явишся! я рано-рано,
до сходу сонця буду звати, й там,
на перехресті вулиць кам’яних,
двом ясенам, розбудженим братам,
скажу, щоб листом свіжих крон своїх
в золоточорнім небі закипіли,
побачивши твої рукава білі.
І світоч, вишній світоч закляну,
щоб отчі милості й дари надземні
тобі приніс, возставши з сну
й помітивши твої зіниці темні.
Щаслива йди! чи взнаю я в той час
добро твоїх признань, чи скаменію
від смутку нерозрадного, — для нас
вершитимуть висоти світлу дію.
І тільки твердо-твердо знати смію:
колись промовить дух: країну спас.
Берлін 1943
Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.
Немає коментарів:
Дописати коментар