Василь Барка. Батько й син

Аж при землі тремтить на вітрі

зелена ярина.

Ой, вій! однось на південь птиці хитрі,

за грім морського дна.

Ясновишневий вечір; свічка мила

хмарини запалила.

Виходить дід на сірий шлях;

долонею від сонця очі слізні затіня,

червоні очі: сина з чужодальних земель виглядає, ––

терплячу душу скорб скрушає.

На стернях долю перекотиполе здоганя,

чи добіжить до города руїни,

що в нім літуча помста сіє міни

і прикида пожаром немовлят...

і димножовті місяця відміни         

в терновому вінці; і з хмари-піни  .

зоря виіскрюється: світик свят!

Чи добіжить? — і тим, хто вийти зміг

з гудучого пожару,

та нагада про вічний добрий сонця сміх

в степу і чайок пару,

і пару чайок над солончаками,

і — верби! — мармур хмар над вами.

Ні! син селянський сам скоріш додому

повернеться, ніж ти, буйненький,

довієш, вітре, на секунду грому

привіт од батька-неньки.

Курить над вечір сірий шлях.

Сідий, як місяць, дід зіниці затіня,

когось аж коло сонця примічає...

воно ж спада наниз, в огненний рай,

проз двох людей проміння вівши.

Без слова, очі син на батькових рукавах витирає,

коліна приклонивши.

Отець од щастя сяє:

— знать, світить наша зірка, любий сину:

зустрілися! тепер спочину.

Як стало в хмарах досвічати,

затріпотіла ярина.

Он — брат назустріч; коло хати

радіє вся рідня!

Нагомонілися як слід,

надивувалися на світ

і — спати.

А вранці промені від сонця стали прилітати,

як ангели; прокинувсь білий птах.

Рукав тополі все вітріє

і мріє сірий шлях.

Берлін І. 1945

 

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.