Василь Барка. Апостоли

Просохла по дощах земля південна,

свята земля; в зіницях анемона

відсвічується вись благословенна,

і процвіта в теплі лоза червона.

А моря глибина весь день бунтує,

весь день запінена вода шумить,

кипить на мшистім камені, нуртує

та бризка на суху рибальську сіть.

Апостоли старі прийшли до моря,

до роздоріжжя на рясному квітні.

Чи ти, країно війн крем’яногора,

кохала зерна їх речей просвітні?

Діди, відклавши вбік ціпки та клунки,

дрімають на яркому моріжку.

Як квіти риз, від сонця візерунки

оздобили одежину жорстку.

Натруджена, згрубіла, мозоляста

рука спросоння листя відслоня . ..

Помолодівши три душі від щастя,

підводяться в блакитнім храмі дня.

Стоять і стежать вись, такі потужні,

що хмари їм течуть поміж плечима,

що близько духи сонць огнеоружні

летять, як блискавиця невслідима.

Внизу свічіння моря, й видно — он

шляхи, невідклонимі, як закон,

через ліси й степи лягли на Схід,

на Схід лягли крізь дикий непрохід.

Три напрямки! в краї чаклунства й тайни,

узору казки й зіркового чуда,

поганства по затоках цвітодайних

та звірства в діямантових спорудах.

Три напрямки! високий світоч віри

по мурав’їщу людському нести

наказано братам на три хрести,

братам — від духа в сонячній порфірі.

Загомоніла моря синь; тоді

старі прокинулись від шуму й шуму

і довго-довго слухали, як думу,

як пісню про страждання молоді,

той гомін моря, моря бризк вечірній...

шафранний відсвіт слався на Граніт,

на камінь і пісок, що став темніть,

темніть, як небокраю шовк надгірній.

Земля, з дитинства рідна! як її

старим покинути й піти в чужину,

а потім горювати: любий сину,

якби то знов побачити її!

Якби побачити її в секунду смертну —

здаля, хоч раз один; дитячі втіхи

згадати й принести життя, як жертву,

й лягти в землі чужій, від горя тихій.

Тепер іди й неси в страшні юдолі,

степи, ліси та гори, та пустині,

неси свій хрест і хрест важкої долі,

і тільки згадуй моря берег синій.

І тільки знай, що враз найглибша рана,

недавня рана в серці защемить,

коли дитяча радість несказанна

зустрінеться тобі в коротку мить

серед чужих людей... а ти про діти,

про діти рідних думаєш весь вік.

Сиділи три сіді, самі на світі,

аж поки засвітився молодик

і взявся три шляхи посеребрити,

що труд на них і смерть Господь предрік.

І треба йти і попрощатись треба

з тобою, горо, моренько з тобою,

з тобою, вицвітко, немов би неба

сльоза блакитна, — теплою, яркою...

простіть! Простіть і ви, найближчі, рідні;

і звідки знати ми могли, що східні,

що три шляхи-дороги хресні йдуть,

навіки йдуть від вас і смерть несуть,

і труд і жаль. І ніби то знайома

і пережита раз оця хвилина —

рішальна, судна. Темна моря втома

нагадує про сон — і зірка синя.

Пішли: Андрій у щедру Україну,

Павло в сусідню сторону піщану,

Фома в чудесну землю злототінну

та пишнодревну землю Індостану.

У тьмі розбризкує всі сльози моря,

і щось аж побивається: жаліє.

Вечірній пурпур, світло смутку-горя,

жаріє, на одежі трьох жарі ...

Вони ж пішли собі до царства мли,

пішли собі, по берегу пішли.

Берлін 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.