Скажіть, чи в нас тепер стара земля
та неплодюща, зла? — хоч плач, хоч сій;
на ній сама зеленобока тля —
і та стражда і помира на ній .. .
Ні! грунту доброго джерела дужі
в пшеничному корінні повсякчас
незримо піняться; в шумкім подружжі
тут колоски, прекрасні без окрас,
до шляху склонено. Степами в квітні
і серпні бурі мчаться, ніби кінні.
В чертозі гроз відхилиться на крок
дощу, дощу жемчужний рушничок.
Жди! радуйся! То в чім були так винні
пригір’я рідні? Чи із-над зірок
говорять, щоб залізнокуту міру
недоль буденних та недільних щасть
людина взнала — ворог звірю,
природи доброї священна часть.
В тумані досвіту вершини сніжні —
як храмові, при небі, свічі.
Кавказ 1942
Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.
Немає коментарів:
Дописати коментар