середа, 20 листопада 2019 р.

Василь Барка. Подражаніє Софонії

Глава І.

Об’явлено Господень суд і гнів:
...зернину-гріх і колос, що поспів,
я спопелю! З лиця землі згублю
і пребезумну і презлу
людину-переступницю; спалю по норах
марюк морозних, від сичання хворих,
і гнізда чорної черви; щенят
понищу зінських ... і, що аж дзвенять
в стерні — комах, і риб німих, і птиць
кигучих і коріння смоківниць,
що кожна з них над злодієм листвіє
і зерна зради в світі сіє
з вітрами; і безвірних, — всіх понищу,
правицю в Лавру простягну найвищу,
в Дніпро повергну ідола-Ваала,
де хвиля вже повирувала.

*

І високорозумний, що Творця
собою замінити обіця
і в душах вимордовує небесну суть,
завиє! — ребра князя понесуть
голодні ворони в димучий сніг,
що в нім він совість окувати зміг.
Аж на Замості зойкнуть, на Подолі,
скарбниць володарі, серцями голі.
Ой, голосіть осліплені! руйнуйся, брамо
і башто міста, бо керує прямо
і тріскає зернина лиха, міна
найпренесамовитіша, — як і провина.

Глава II.

Держави димом куряться, як чорний сон,
і виповітрюється язва духу,
і визаконюється лжі закон
алмазноскіптровий. Нехай послуха
душа, як дерево плачу страшного
в дощі шумить над річкою — шумить
над річкою німотною! від чого
той біль? від злочину! Ви прагніть сонця
науки-мудрости, що вчить, як жити,
як розбивати царство злопоклонця
та відвівати плевели від жита.
Й, можливо, є надія вам говіти
в день гніву, в день Господнього суда.
Дивіться: он Моаб, що мучив всіх на світі,
між ямами — руїна, стінами руда.
Отак і ти погибнеш, Ніневіє,
що похвалялась: «я й від Бога дужча».
Навіщо нищила, державо завидюща,
жінок і немовлят? Огонь завіє
возмездя над безхресними церквами
й серцями невпросимими. Пустиня
простелиться, снігами синя,
ялинами темнозелена, сосни, вами
гудуча над вечірніми льодами.
А вдосвіта, в рожевій благодаті,
вмиватимуться туркоти, птахи лапаті,
на царській сидячи гарматі.
Колиско сяйва! сповниться спокута,
і неотюрмлена прокинешся, нелюта
в окрасі нескривавлених зірок
і сонць, — і заспіва садок.

Глава ІІІ.

Хіба ж то люди винні, що князі
рикають із палаців їм, як звірі?
Я мерзооких виб’ю на грязі,
а в світі, — зеленолазурному подвір’ї, —
затверджу чесний суд, закон поставлю,
з концтабору звільню і одержавлю
дітей негрішних. Зірко-айстро, стань,
супутнице світила преблагого,
опівночі до вікон стань і строго
достежуй миру! Новочасну брань
від досвіта почнуть народи вірні,
відчувши в грудях бурі безнемірні.

*

По сфері духу демон-твердокрил,
кажан гріха, як блискавка, ширяє...
приб’ється! в Лаврі віддзвонитись має
за дня тріюмф очисних сил.
Без «надлюдей», смиренні Божі діти
серцями-ліліями променіти
непогасимими почнуть, святими,
і арфи неба гратимуть над ними...
хваліть Творця, сини Славути-Бористена
і дочки Чорномор’я, діти всіх
джерел південних! радуйтеся: ти, зелена
красо, Карпатська горо, і, країно стріх
завзятих з зброєю, Галичино,
і ти, хоробра, щира душами Волинь,
і ти, Поділля, трудний краю, горя дно,
сердечна й мирна Буковино — синь
і зелень дня, Полісся й Холм побожні
та працьовиті, — радуйтеся! возхваліть
Творця й на олтарах сердець неложні,
офіри осіянні принесіть!
Веселощам віддайтесь, браття-браття,
зневажені здобудуть славу, а недужі
по ріках попливуть, як лебеді, серед латаття,
стрічаючи корони білі. Добрі душі,
розточені по берегах нерідних,
зберуться в світлощах вікна, в краю — соборі,
де фіміямові кадил диміти;
а до дверей берези яснокорі.
Врясніе квітень людства! в тіні дуба,
що в вітах повно птаства та яскриння,
і вивірка метнулась гострозуба,
і «сонечко», комаха повесіння,
мандрує по корі, — коло коріння,
на моріжку, що став, як килим зеленіти,
там діти щебетатимуть, мої ромашки дальні! —
там жолудями й крем’яхами діти
втішатимуться безпечальні.

Авґсбурґ ІІІ. 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Терпкий вірш

А совість людства? Лебедина, всевідважна совість...

Чи оніміла, чи завиє, як до бомб сирена,
коли складається з лахміття, самогубства, кривди—повість
про мир, мов яблуню, що листям незелена,
а ним кривава, крізь огонь, проклята й ним солона,
і яблуко, що падає з її жаріння-лона,
то душогубства плід, війни і смерти плід,
погибелі для приспаного всесвіту: рожевий встид
і страм несвітський, дикий-для владик,
що потакають кату, і зловісний молодик,
як зброя злодія, освітлює, замісто сонця й дня,
совину ніч оманою затьмарених небес,
і постать ірода на землях затіня
самопожертви хрест-розп’яття й мир, що був воскрес.

А — правда людства? Лебедина, правда голосна...

Знов зло вихрюкує з калюж державних, як свиня;
останні лицарі вмирають від північного удару
бандита — в кішлі ж видзвоня гітару, —
і вперебій привозять до зміїного корита
дари солодкі! золото, як сласть замішану, і кров’ю
приправлену для присмаку, — дощем полита,
крізь дріт колючий скроплена слізьми бездомних, придніпров’ю
відречених перед печерними очима смерти
і кривди, і хіба що блискавка надземна зможеться роздерти
огнем колодія печінку сатанинської звірюки
і скромсати кайдани: правді ж до кісток роз’їли руки.

1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

четвер, 7 листопада 2019 р.

Василь Барка. Дунай

Чужинка тужить біля Дунаю:
«— річко сердечна, де дітися маю? —
Край поля, між соняшником і сонцем! неньчин дім,
недоля в нім...
річко сердечна! і в добрім Відні
дзвони промовчали нерідні:
як бранці вбігають в храми,
вішатись! — і різатись ножами:
крапає кров на хрест, на свячений трон:
перед горем без оборон».

Прозорі руки сплеснула річка,
риданнями нарікаючи:
«— що пораджу, доню? самій біда! —
заліза в груди накидано; ржавить, кров роз’їда...
мости розбито,
подвижників постаті звалено,
собори при березі скалічено...
За браму моря відбіжу —
на пустиню на чужу,
а встану хмарою дощовою,
коло гробу Христового полину,
вернусь: мою порадую пташину
вісткою — росою».

Висока зіниця сонця сполотніла;
чужинка, мов снігом блідна.

«Річко ласкава! благаю:
прийди до забутого краю,
що хижі мордують — назустріч Дніпрові.
від білого гробу вертай,
про скінчення сліз і крови
знак подай!..
там мого серця світло, — безкрила душа в земнім аду,
по смерті з ним відійду».

Випломінилося сонце з мертвого туману,
навідує церкву, в камінні троянди вбрану;
і ринучи, річка побриніла:
«прощай! дитино бідна! —
сумно в світі, а треба жити,
срібен-зелен сад воскресити,
в лілеях коло хати
колиску колихати».

Плеснеться з ґраніту: прощай! —
смутноголубий Дунай.

Шепотівши одвіт,
відійшла чужинка за чорний дріт...

чуло жито: «Дунаю, з мого відчаю
гнів аж світиться! що діяти маю?»
Вітер з гір — холодний він;
колоски поклоняться до колін...

а в десниці Вседержителя семисвічник,
остерігши, як знамення сповістить:
про суд! пожар довічний.

І. 1946
Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.


Василь Барка. Травень

Покладено мене в труну
під вишнею в солодкім цвіті.
А я, душа німа, клену
гордливців на поляні літній.
Жорстокі п’ють життя вино
і помовляють про одно:
Хай квітка в ребрах перетліє,
тоді вода підземна змиє,
й нема душі! нема на сонці,
згасає в свічку при іконі!
Вже незалежна і надсвітня
пропала правда, тлін по квітнях.
А наша — келех аж кипить,
багристий кров’ю в добру мить.
При вигрітих бузках радіють,
а грози правди множать дію;
як дзвін, під сіткою коріння —
їх слово чути і в труні.
Тут від жорстоких чорносиня
і сиза тінь лягла на дні.
А вранці, в заграві громовній,
з біди підводжусь — оживаю,
і вишня, вісниця врожаю,
дарує пелюстки сіромі.
У пам’яті ні іскри зла,
ні спомину з досад нема.
Вже дивина огонь жезла
коло віконниць підніма.
На небі правда невмируща, 
в жаристім ореолі віття,
думками добрими розквітла —
всі проти тіні нетрів рушать.
Спішу, коло тополі входжу
в собор з розбитими дверима;
там вершника рука незрима
вбиває кривду зловорожу.
І зацвіта суха вербена,
в олтар принесена давно,
і дерево, рідня зелена,
руками проситься в вікно.

V. 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.


вівторок, 5 листопада 2019 р.

Василь Барка. Зелений світ

Проходить молодість; аж ось
у вересні прекрасний сон
посвяткувати довелось.
А грозових органів сили
і руки дощові збудили,
і я забув видіння милі.
Уранці глянув у вікно:
над грядкою туманик тихий,
і в думного каштана з стріхи
краплини плачуть про одно.
Добро по струнах, нам нечутних
і нам незримих — восени
приходить у провісні сни
від зореничок гострокутних...
осінній цвіт — прощальний він,
утомлений і ніжний, свіжий
і скорбний: в серці сто краплин
горять від нього цілі тижні.
Нам тільки мудрість силу дасть
страждати мовчки — непомітно,
як сад, бо на світанку видно,
що промина таки напасть.
А сад горіти оставля
від холоду і від огню.
І тлить серця заклята тля,
і мерхлі звізди в смерть женуть.
Скаженство. Помста аж на дітях
немислячих; духовна тьма.
Усіх убивць несамовитих
скує собі стара зима:
позамикає в лід зелений,
і тільки іноді над ними
листки, що повроняли клени,
закружить крилами швидкими.
А знов продзвонить сонця час
над воскресіннями, при квітні;
і вранці схід-іконостас
проллється в празники всесвітні.

1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Осінь

Обсипалося золоття, як сльози;
як жовтий плач — безшумний листопад
з дерев, що, ставши влад,
цілують небо на дорозі.
І необачна, крильми біла,
мов камінь — полетіла
пташина: вниз, на безнемірність водну,
тоді відтіль вона кудись,
пізнавши власну вроду
на прохолоднім люстрі — в вись
метнулася! при сонці зникла,
що пестить, як долонці від колиски,
листів’я виноградне в нішах
і коло них — на мармурових плитах
і на гранітних, на темніших,
замшілих, лозовинками сповитих.
Прозорий смуток і смиренний,
і тихий, мов роса на павутинці.
Відсвічується город смерти
на серці в річки. Наодинці
сіяє в небесах любов сліпуча.
І чути, що якась незрима туча
відходить, бомбі вслід, з руїн,
і світ — спокутуваний він.
Як виплакавсь пожежами та жовтими листками
то й стих. Живі, земні, хіба ж над нами
та знов біда ударить в дзвін?

Реґенсбурґ 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

понеділок, 4 листопада 2019 р.

Василь Барка. Скорб

Хіба ж я можу що сказати,
коли вкриваються, немов росою
гіркою, тугою страшною —
сердець троянди в темній хаті!
Хіба ж я сподіватись можу
знайти в стежині білу вічність,
один, минаючи ворожу
руїну та орли владичні...
Як понадіємся на мирність, —
одурять! обквіти підмінні,
самому сонцю збрешуть: звинні,
коли в красу-срібноколірність
сховають злобу нечестиву
і поклянуться височин очима,
і кликнуть грім і кару-зливу,
що добрі! Стежка несходима
в людей страждання — чорна, чорна
і чорна, як і ліс над нею.
І знов послалася, повторна,
тепер — над жовтою землею.
Я хочу бути сам: я сам
перетерплю без нарікання
заквітчану брехню, і там,
куди відходить скорб остання
землі, що мучиться в туманах,
куди і радість, людству дана,
відходить крізь огні вечірні, —
піду спитати про сіяння:
для тих, що знов страждають, мирні.

XI. 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

субота, 2 листопада 2019 р.

Василь Барка. Віддача самодержцеві

А що ж тепер? одна
деспотія звалилась: простира
сміття, каміння в попелі — на страх
володарям жаского дна,
терзателям людського тіла
і духу розпинателям ревливим.
Подумати: якась потворинка посміла
глумитися над світом-дивом,
веселим сонцем та дітьми,
посміла немовлят стріляти
сотнями тисяч у ридаючих ровах,
при матерях збезумілих-німих
в страшну часинку страти...
Чорніла, в’янула трава
під чоботами біснуватих,
в залізо вкутих хижих псів,
що насміхалися з дитячого ридання
предсмертного. Який посів
вронили в землю, мстиву всім 
за кров’ю пообкроплювані данства,
такий врожай пожати довелось.
Тепер у неба попросім,
тепер у Бога попросім,
щоб слідом цісар, скіптродержний хтось,
безжалісний і до страждань людей глумкий,
та став на суд! О, підніми,
всесудна доле справедлива, —
і меч і терези, і знак подай,
щоб дощ погроз потьмарив небокрай
і задзвенів як кара, як возмездя злива
над головою злопротивника закону
Господнього і людського! А інші всі,
невинні, в щирості, побачивши знайому
зірницю правосуддя в пламенній красі
над колосками клоненого жита,
над парусами світляного неспокою,
обвітреного лану над шляхами літа
і зіркою з травинок голубою, —
нехай, побачивши десницю карну
за безнемірну лютість над земними,
подивляться на демона, як на примару,
очима скорбно-світлими своїми
і перехрестяться; і стануть до роботи.
А «напівбог», дотямивши, що то ж несила
йому грім сонця побороти,
розправить чорносині в зміях крила
й відвернеться, крізь тьму піщану,
в пустиню, сатані як царство дану.

Ваймар, V. 1945

1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

пʼятниця, 1 листопада 2019 р.

Василь Барка. Ворон

Ти крячеш, вороне, мені,
що я — і схимник, і дикун...
а треба йти в округи дюн:
там крила мрії іскряні,
там дум глибінь морська
і городська краса над ними,
і дух людей непокоримих,
при пеклі дня і зірочках,
будує світ. А ми — степні —
ми станем дужими тоді,
коли на нашім древнім пні
прив’ються віти молоді,
позичені в чужинця. Там,
на землях сонця надвечірніх —
вівтар для наречених вірних
і меч спасіння всім братам.
Я слухаю і сам собі,
горюючи, подумую: брехня,
брехня! Провихрить буря дня
і зойкнуть прийдеться сові,
заплакать прийдеться мудрющій
плачем кривавим серед ночі...
такі слова, такі пророчі
почують люди коло пущі.
Неправда скрізь сплива слізьми
і кров’ю смерти на руїні.
А серця досвіти нетлінні,
що їх вистраждували ми,
живуть на нашій Україні,
цвітуть на милій Україні...
і нащо голови схиляти
в духовнім рабстві перед злими?
У нас, від неба, коло хати,
скрізь голосами світляними
весь цвіт: як соняшник одвертий,
і любі сонцю менші з ними,   
весь цвіт землі, страшний для смерти,
і віщий і нетлінний цвіт
без слів викликує, мов лютня,
вмовляє — милострунна — чутна
всім, що зненавиділи гніт.
Всім досить правди. І добра
всім досить, світла — всім...
а ти б по стернищах на сміх
завів за огній небокрай:
там гак для нашого ребра,
хрещатий покруч нагострили
й повісили на сонце праве,
болотом кидавши щосили
на світоч. А зеленотраве
стоптали поле процвітуще.
Як птах, кричатиму все дужче,
жаліючи, все дужче: стій!..
чи хочеш згинути в землі старій?
Лиш там, де в мирній хаті, тихій
і світлій — наші колиски
гойдалися й гудів з-під стріхи
і пурхав голуб за ліски,
а мати думали про нас,
як виростемо, — правда там,
там правда! Господи, ти спас
весь світ в одежі сонця й нам
велів любити, не облиту
ні в кров, ні в сльози — землю світу...
А скорб: немов потоп розливсь! —
бо скрізь мордує душі злий.

1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Війна

Берлінські дуки-владолюбці
ворожать на алмазнім блюдці;
а діти гинуть, гинуть жони .. .
Хіба ж ви люди? люди — он: собаки,
хвостаті пси, що навздогони
біжать за «надлюдьми». І всякі
є інші люди: тигри там, шакали.
Ви ж — гемони. Ага, щоб знали,
скажу: безвірко я. У Бога я то вірю,
у підпекельця — ні! Нема!
Ану, пройдіть лишень по миру, —
нема! Воно то правда: тьма,
як у аду. Ну, тільки ж тут за нього,
лукавого, жорстокого, сморного,
працюють і кричать: держіть,
он, он огнянець — напровор!
Самі ж війну накликали, голодний мор
та з ними тисячі страхіть.
Без гаспидища й царство вам. Жалію,
їй-право, що затьмили пітьми князя.
Ото добро: дали б ми змію
сидіти в кутника на в’язах,
самі ж, як превеликі голуби,
в люстрових одягах та габ’яних,
трудились та співали та ласкали
голубенят у колисках!
А то на них — ракету, бомбу! Скали,
моря — і ті киплять і кришаться, а страх — 
а лють кривава! Люди? Звірі!..
Хто ким стає? тут божевілля
з брехнею змішано, і з крови зілля
дохлюпнуто в надлюдській мірі,
і затопило Божий світ, аж чорно
та багряно: мов горно
чадить, горить; а ти, сліпий,
і день і ніч молись: «о, укріпи
у людських душах правду!» Знаю,
ми мусим подобизну раю
шукати на покривленій твердині:
в собі! — проти навій розорних,
бредучи, як прескорбні тіні;
коли ж повідцвітають горя рози,
то зійдуть рози втішення нетлінні.

Берлін 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Цареборець

(фрагменти)

ПРОЛОГ
Герольди Бога, мечоносці світла,
вже зоренілися крізь теплу сферу:
хмаристу в місяць і сонцеозерну,
що братками на цвинтарі звітріла.

Світкі вінцями, чули, як дзвінична,
аж божеволіючи, б’ється мідь:
звіщає хати — на поріг сторіччя —
що сарана безодняна димить.

Чого ж, лебідниками в літній обцвіт,
герольди неба завітали, добрі?

четвер, 31 жовтня 2019 р.

Василь Барка. Руїна

І
Недоля серця нескричанна,
«сокирки» смерти навісні;
та в очі — відсвіти з вінчання,
чужі: сліпучі, наче сніг.

На корені, що в чорнім громі,
розбила час мара світна;
і віють звірі невідомі:
споломенити світ до дна.

Об камені спіткнувшись горя,
крізь іскри з сутінку бреду.
А добрий гомін Чорномор’я
від сходу доліта в саду.

І знову чую голос любий:
«— спіши до брами чимскоріш...»
прийду! в нелюдських муках губи
повторять молитовний вірш.

1944

II
В руїні смертний спокій,
а річка, як пресвітла з’ява,
по цій землі жорстокій
спішить —огниста, кучерява
травою в пишнім цвіті
при берегах: он на ґраніті
аж плеском гомонить до нас,
оркестриться в ласкавім тоні.
Якби пригас мій сум, пригас —
на дно, в осонценім затоні...
Ріка: своя, чужа! Нещастя,
мов плугом, поворушить світ;
а мирна течія подасться
до моря — в синій кругосвіт —
питати правди, хоч, гірка,
як сіль, весь вік гримить...
як грім, терпіння проріка
в надземну сонця мить,
По смерті, в першу мить надземну,
нам бути мирними ченцями.
З руїни лють змиває темну
глибока річка перед нами.

Вюрцбург 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.


Василь Барка. Сніг

Ти мій останній світоч сподівання,
жона, — останній світоч мій.
Рожевий сніг, пожежа сонця рання
на шибці світиться сідій.
А перед невидимою для світу
лампадкою сузір труджусь,
надіючись. І звізди заповіту
про вклонення звучать комусь.
І, як престольні свічі, вісті давні
аж сліплять душу в тишині.
Склоню коліно: просвіти державні
віщують день тобі й мені.
В огні й несамовитій хуртовині
нам чути найніжніший дзвін
та знати: на затоках безневинні
вінеччя лілій пестить син,
наш син торкає, пливучи до сонця —
від місяця, що в крузі сну...
О, слава нерожденним! їх долоня
триводить пару душ земну.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Огненний город

Кричання чайок: над гіркущі
розлуки юности! і світ огню, здригнувши,
і сніжна ніч, погрозами острожна,
замкнули груди: мов з тортурні
глухого города, чи вкружні горна
оббризкують залізами — печуть
обкуту душу, вирвану з розвалля.
Помріють з березневих круч —
твої слова! і враз прозеленяться
твої раїни з ночі надо мною.
Приходь, мов цвіту дух! позви струною
від лірок журавлиних, снись, хоч снись —
крізь гуркіт моря: без кінця в печалях
і радощах — сердечна мова, що колись
при скелях світлених звучала...
крізь повінь огнища, крізь сніговій,
мій вісний світляку, відрадний мій! —
далеко, ніби з ними від роси,
роси живої, спомини стремтять,   
хоч і на присмерк забуття
залізний вечір голоси згасив...
А спурхнуть горлиці надгірні —
сузір’я другі! здіймуть мирні ігри,
скрізь — при досвітній благодаті;
і на горючім гробовищі
згадаються псалми, що лірники складати
любили, заповіт хаток берігши.

Берлін, 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

середа, 30 жовтня 2019 р.

Василь Барка. Поема дощу

У день дощу так тихо в древнім храмі,
у день, коли від туги я ті самі,
що і торік, — шепчу зашерхлими устами
слова; слова ті самі: невідома,
чи ти живеш на одинокім світі?
Тужу! серед людей тужу і дома,
на всій землі, на всій, дощем политій.
Дивлюсь: одчинено окуту браму,
крізь неї видно: люди молоді
і плач свічок і мрії фіміяму;
в моїй душі світлішає тоді.

*

Василь Барка. Крицевий перстень

Сестра душі, сестра білява
в зеленім вітрі промовляла.
Сестра моя! квітчаста слава
та коло збитих ніжок стала.
Що скромна — радісна з ромену,
що гожа-горда з майорану.
Я в мить життя благословенну
сестру душі вславляти стану,
бо скорб і муку незносиму
в зеленім вітрі пронесла,
торкнувши зірку, що: «цвістиму! —
шептала, — й серед віку зла».
Ти перстень з криці дарувала,
рукою ніжною до свят;
а хмари йшли, — ти й грозам рада! —
від соняшного йшли весла.
Ношу я крицю нескрушиму
як милосердя добру вість.
Щось про сестру душі: над вишню, —
в зеленім вітрі розповість.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

понеділок, 28 жовтня 2019 р.

Василь Барка. Місто пожеж

Над обрій заграва, пожар над храм! —
і жду, надіючися, жду;
і спогади, співзвучні вечорам,
шепчу в огнистому саду.

Душа надходить, радісна мені;
як ніч, на скроні пасмо без окрас:
білопелюсток повиднів на ній,
хоч і при огнищі пригас.

Показує в квітник небес
привітна подруга-душа.
Мов передсвіття дзвона голубе, —
в озерах місяць поспіша.

І тайно голос полум’ям звучить,
що в храмі день при вікнах дожида.
Схилилась до плеча душа вночі:
в обох у нас одна біда.

Огненний храм! і відхиляє милость
від змучених — обвал страшний,
життя і в смерті відсвітилось,
і мов річки, сузір’я в ній.

Примари мармурові; блиск до уст,
на сходах грізного нещастя;
безмежні іскри в висоті пливуть,
а сонце — з моря, день почати.

Берлін 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Грядка журби

Із вій пурпурночорних — роси
у тьмі немісячній течуть.
Коли ж на отчих землях орних
загублену ми знайдем путь?
Коли ж ми коло вікон дому
і соняшник і дивину
торкнем у промені прямому,
немов прокинувшись від сну?
Висока ніч мовчить! як іскри,
ростуть сузір’я в небесах.
І віє в очі вітер бистрий,
і проліта без крику птах.
А вранці тучі: маків — скелі,
в розбитім просвіті стоять,
де — мов чотириструння теплі
від щастя плачуть і проклять.
І очі краплями чужими
освіжимо; там жаль минав.
Земля, забувши грози й зими,
в незнаний храм відносить нас.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Нічний степ

Ви мені невідомі! — долоні
кладу на очі; спогади страдні.
З туману почнуть колоски яснокровні
в безумстві вечора припадати.
Ви чужі мені; з повік пророня
душа дві краплі полум’я на діл...
при житі вечірнім, вітер сідлає коня;
з води — свічіння свічок і дим кадил.
Почнеться степу місячний сон
і всеношна серед зелених звізд.
Любов моя! що на серці, знають зміст
безшумні птиці та росний льон
Почнеться степу таємний жах
і казка місяця в люстрі озер.
Забудьмо скорбі, по листках-ножах
життя відходить в осінь тепер.
І звідти відшумом світла струнним
і розповіддю чистих берез
довіє — додзвенить — доясниться, і в юність
помріється, щоб розпач ночі щез.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Мариво

Послушники в місяця — трави: мовчать,
високі, як птиця зліта вночі.
Хто ж віти відвів від плеча,
хто: вірної стрічі ждучи?

Розтанути верби з пристрасти хочуть,
і сон — на прозорім човні.
Спадає страх на стежку дівочу:
чи прийдеш при загадці нічній?

Край світу: прилинеш відразу;
сновиддя місяця тремтить ...
І скинеш останню краплю-образу,
з корони трав, що сплять святі.

Знов радості рожевокрилі в грудях;
— при всім промітті любов моя.
І ниви — в неба питати будуть:
відкіль зоріється в краях.

По струнах річок руками верби вдарять,
таївши зітхання північні.
Чи скоро й тут над снігами старість
розсіє жар веселки в січні.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Приміти

Я здавна трішки містик: вірю
в приміти дивні й віщі сни...
Спостерігати в зливі міру
жалю по радощах весни.
А в громі — покарання смертю
на наші злочини жахні.
І в морі замкнено безмежну
відміни тайну аж на дні.
Забудь: мов прозелень, висоти,
прозорістю скляні, й хмарки,
що жевріли — згасали жовті,
коли торкнув мороз гіркий.
Забудь, куди серед пожеж спішила,
а сонце до ялин зайшло,
бо знало: стримати несила
ні зло війни, ні ночі зло.
В хмарках була приміта скора,
в зірках пересторога нам:
нехай і пташка яснозора
і я — споглянем день, як храм,
і йдем несхідними стежками,
такі нерідні й нечужі.
Два привиди з-над пекла-ями,
промчіть, на флейтах потужіть,
звіщаючи про втрату судну
й несуджену любов чиюсь.
А вже по празнику — по будню,
з пожежі просвіток почнуть.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Прощання

Лилася при граніті
в сто сонць вода заклята .. .
— побудьмо, як на свята,
ми, не навіки стрічні;
— побудьмо, світла гості,
над чорною водою!
Стою, стою з чужою
на цім залізі-мості...
з чужою, крізь нещастя,
на світ радіти горній.
А кожна хвиля вчасна,
як ніч, алмаз хоронить.
А кожна хвиля з лона
мені приносить вісті:
— вам строга заборона,
навкруг огні тернисті;
ви розійдіться мирно
на смертному залізі!
Прохлюпотіли з лірок
потоки чорноризі.
І голуби від сонця
на палі прилетіли;
— прощай навіки! далі
ми йти з пожеж хотіли.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

неділя, 27 жовтня 2019 р.

Василь Барка. Сніжна ніч


Я ждав у негоді сніжній,
весь вечір з пожежі ждав.
Мов на пурпурно-синьому, в книжці,
малюнок: собор золотоглав.
І стихло; зима відрадна! гостинна —
а я терзався, ждучи.
Сніжинку та погляд місяця спинила
в заковах береза вночі.
Даремно я ждав стежок заповідних,
про них провістка дана.
В любові — то кров трояндок споріднить,
трояндок! то скорб несказанна.
А іноді, — хтось: де церква тисячолітня,
в несамовито щирім серці,
як щастя, як святість, як проміття —
відчує її: до могили стерпить.
Тоді ж чудна, мов божевілля,
стрічає між людьми сміх.
Любов моя! земля завіяна! зірка біла! —
тужлива, серед беріз німих.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

Василь Барка. Роздум


В холодну ніч дощу й дерев відчаю
я думаю, чому душа, що світ,
замислена, сходила, завжди звіт
дає собі сумний, сама? я знаю:

дарують ласки в тіні саду-раю,
і на трояндних струнах щастя квіт
бринить від сонця, — восени ж відліт:
курличуть журавлі, кричать! я знаю,

що думаєш на відцвітанні дня,
як небо по дощах прозеленя
блакить осінню і горять берези.

Привітна подруго! відліт і нам,
і нам відліт у невідомий храм...
Любови лист морози гостролезі

у кров поранять, віддадуть снігам.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

Василь Барка. Над морем


3 тобою, вірна, знову — чи прийду
в передвечірній час до скорбі моря?
Там сонця хресний хід стріча біду,
що мчить лазурні води, шумна й скора.

З тобою, добра, знову — чи прийду
на камінь світлений, лиш там без горя,
самі на світі, зглянем ніч сіду,
що випливає, в зорях неозора...

Чи захлюпочеться ласкава річ
і в місяці відступить сиза туча?..
Ні! мабуть, ні! Чиясь печаль співуча

тривожить — мучить груди цілу ніч,
і тільки вдосвіта, в часинку стріч,
горять гортензій голубі співзвуччя.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

Василь Барка. Дума про доброго кубанця


Опівдні на Темрюк-горі,
за снами-риданнями колосковими,
за неводами горя рибальськими,
незподалік вершиння під заметами сніговими,
три берізки вітрували,
і отам три кубанці, братими добрі,
з фортеці бджілок приділяли:
— а просіть орду споклоняти чола гречно,
не впитися б меду смертного!

Що двоблискавчана орда насміхала,
дерзкість неміряну плекала,
залізного кондора з жовточорними похрестями призвала,
в ровах чигаючи, —
гей!..
ревучосердий, зводи крає, над кручами кружма — несито;
три розбовтки роняє.

ІЦо ’д першого земля димувала,
по другому: зелень бгрезяна в злам’я,
за третім фортеця громовинпями рвонулась! полум’яна...
розкрито бетон, двох козачого роду вбито,
посмутилось політо! —
гей ...
Опівдні на Темрюк-горі
лист від берізок погорів.

А з Озів’я прозорокрил на скельний Собероаш перевіває,
вертаючи до притомности козака третього.

Ломлять брили, ві серці снаги немає:
на камінь — мов маківка скропляє.
А незпогодя кубанець добрий
до свідомости гострої приходив;
тоді він синіми очима,
як самоцвіт на персні небесного серафима,
споглянув до світлини морської,
словами говорить:
подай, Всеправедний, міць останню,
вділяти по строгому данню —
ворогам краю,
що їх силою зорі материнської склинаю.

Чує кубанець передсмертну могучість крильну,
з ваготи збавляється без скрику.
Поряд бравши пляшаночку-гранату,
вергає в юрму спорядну.

Хмара димуча, з харцизів шмаття —
метнулося ’д козачого завзяття,
гей!..

Чолом, — мов соняшник під грозовицею! — склоняється;
ймення рідних звучи устами безкровними,
від білочасся відходячи денного.

Біля берізок на Темрюк-горі
небокруг похмарнів.

Сповідається шестикрилому оборонцеві душа з провини,
при сфері істини вічної...
а з Озова-моря, грозячи, віз возмездний через Кавказ імчить,
вогневицями зайдів прошиває,
зливами гонить, смерчами батожить:
над тілом козацьким знущатись возбраняє,
завісу з пломеня, сліз нагортає.
Як між хмарами — кликнути сурми пробіліли,
споборники ставали до небіжчиків,
гору копали шаблями предківськими,
звитяжців матері-землі
почесно вертали,
гей! —
на Темрюк-горі,
до кінця віків.

III. 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

субота, 26 жовтня 2019 р.

Василь Барка. Чернечі свічі


I
— Молюсь: як з’явишся у світі,
високий Господи, на всі побиті —
на душі зглянься покалічені! чи Ти
даси пропасти їм? Владико мій,
добропромінний, тихий, всесвятий,
спини безумство на землі
і добру волю в душах посели,
і в душах частку неба посели,
і півкамінні оживи серця!
Всі ждуть спасіння — на Отця
у всіх надія: знов поклич,
поклич до другої Йордані!
Як день горить, як мучить ніч...
поклич, бо в чорному тумані,
в огні кривавому блукає
весь люд! терзання скрізь безкрає.
Молюсь: як з’явишся у світі,
прийди і стань між поколінь
страшних, бо згинуть божевільні діти, —
рятуй, бо лихо тут! Амінь.

II
В крові — зелений дух, забитий в ланцюги,
гіллям пручається і листям аж пашить,
і відкликається на шум, що навкруги,
на сміх, на плач і крик і вопль, і з верховіть —

кудись від вихору рвучись несамохіть,
аж за ромашку сонця й голубінь юги
мольбу та мрію возсилає, а в тугій,
в корі жорсткій судомами щемить,

болить у тьмі та струмі попідземнім сліз,
страждань потоці! І розради мисль — одна
прагнущу душу втихомирює до дна:
що зможу — чорноризець, грішник, дроворіз,   
ввібравши біль земний, і сам — як смертна глина,
в сивизні, прошептати: добрий люду, взнай

столітню іскру, іскру віри, бо ж вона
і злодія і звіра ставить на коліна.

III
У храмі зріє сніп вечірньої молитви —
благословенний, добровісний, мирний! глянь:
душа, збезуміла з блюзнірства та жбурлянь
прокляттями — й вона світа, відроджена при жнитві
при щедрому...
Степи, джерелового трунку пивши,
знаходять міць.
Мій грішний дух! постань,
бо добрости бджолиний мед і ласки наші,
як молока живлющі, теплі, білі чаші,
і ти, і кожен братній, днями несвятий,
спроможен пронести по всій осінній паші,
росі,
замерзлій грудці.
В синьому піддашші,
посмертні голуби з карнизу сонця: — Тій,
уже поклоняться, воскресши з мертвих двічі,    
що дивиться з дитям через огненні свічі.

1943

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.    

Василь Барка. Різдвяна ніч


В печері, не домівлі! — наодинці,
сиділи тесля з жінкою (чужинці   
країв своїх, серед злорік).
Були ж самі неізреченно раді,
що і вони у городській громаді,
як другі, проживуть свій вік.
Народин ждали. В ясла, чисті й зладні,
солома внесена, де при ограді —
до скелі тулиться ягня.

Хрещата зірка світить, аж жаріє,
предвісниця терпінь: тобі, Маріє,
терпінь як матері, і дня
предвісниця, що здавна людство мріє
в огні кривавому і тьмі, і зріє
для всеочищень, воскресінь
своїх. Це — мати змучена: півночі
у болях, і старі слова пророчі
вже справдились. Як тиха тінь,
підвівшись, мовчки споглядала очі,
дрібненькі пальці гладила діточі...
і зріс і освятився враз
їй серця цвіт; голубила, щасливо
всміхалася до сина. В світі ж диво:
відкриті небеса зорять,
і яснокрилий хор, матусю-діво,
від них приходячи, навік правдиво
сповіщує про хату-храм.

Якби в той час та прийняли, запеклі,
завіт людяности! Пророки втеклі
аж плакали — кричали: вам,
вам сказано, що доведеться в пеклі
віджити зло! Віконечка безстеклі
стоять у світлі неземнім,
що озаря сім’ю. До немовляти,
леліючи, щось ніжно прошептати
схилилась мати — і над ним
притьма заплакала: їй дано знати,
що страшно сина їй замучать при Пилаті
владичному. На всій землі 
тоді велось: як возмужають діти,
то плач, самітна, починай скорбіти —
в тривозі ждати ночі злі.
А небо наче ладилося дніти:
то вістка зіркова, замість приміти,
на всіх, на всіх стежках земних,
до матері вела. І мимо Рами —
царі сіді, обвіяні пісками,
побачивши провісні сни,
з досвіття рушили поміж тернами
і кручею — в стежинки неоманні:
до світла на поклін, як слід —
дарунки: ладан, золото і смірну,
загорнуті в парчу ясноколірну,
Дитяті склали на ослін
і попрощались; у дорогу вірну,
у ніч високу, свіжу, тихомирну,
крізь піски подались діди.

Ані, якби ж то тихомирну. Люту! —
несамовиту! Іродову! кляту...
вже, Господи, скоріш прийди,
спаси народжених, бо, міддю куту,
смерть руку підняла на бідну хату.

Нічого. Пройдуть і дощі,
і холод мертвий, і година грізна, —
у яслах Божого побачать сина...
к тобі ж воззвах во дні й нощі:
від холоду, огню, хвороби — нині
маляток сохрани на Україні.

Берлін 1943

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968. 

Василь Барка. Мадонна


Мадонна: мати добра, пресвята —
все над колискою дитяти;
і очі — зорениці дня! уста
леління хочуть проказати.

Спини — залізних крилами, бо сльози
безквітні вікна залили ...
Спини на голубій дорозі зводів,
від сонця радісній — спини лихих,
що катувати вміють неповинних
і сіяти дитячу смерть кругом;
остережи, до серця руки тисни! —
бо в їхні ж двері вернеться розгром.
Від судних терезів огнем линеться
та божевіллям, що побило й вицвіт;
над немовлятами й жінками стеля
вже трощиться, вже почина жаріти.

Мадонно добра, вийди — закричи,
що годі, ворони, в зірках никати
жорстокими безумцями вночі
і вдень! — о, всеблаженна мати,
небесна нене, жди в підвалі,
бо вб’ють, бо в бомбах кинуть лють,
а вернуться, тобі ж і возпоють
подяку в древнім катедралі...
де квіти неба — до дитяти
леління хочуть проказати.

Київ 1943

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.  

Василь Барка. Степний круг


Червневе небо; поле молоде;
сідобородий хлібороб на досвіт поглядом веде:
а де ти, доле людська, де?
сповірмося! — колосся ллється в речі,
вклонімося! — тополі, мов чернечі,
все: лебединникові в крузі білому,
хто поріднив колодязі, хатки, часовні,
все: леготові повнокрилому.
Верба, росою пожурившись, мовить:
— недоля з півночі бреде
і сніжні голоси пряде,
а щастя жде! бо вже недальня
гроза в списи прибрала.
Помислив дід; булані в степ одвів;
під бровами синіший гнів,
а з-за могил колиска дня багровна ...

Ворожить гайвороння,
і хмари жеврій переносять.

1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.  

пʼятниця, 25 жовтня 2019 р.

Василь Барка. Темрюк


Круча й церква — в хуртовині;
віє з моря, віє ...
й забіліли вікна й стріхи старовічні! —
в ній: тополя, круча в ній;
віє! смуток сіє.

Німо з ночі; нарікання в хуртовині
зачина вдова слізьми казати:
— любий, о гіркій годині
став до колеса гармати...
німо в полі; хустка-синьоцвіт
зупиняє сніг.

Фуга вщухла: сніг освінув; з кручі —
сподівання жіночі:
— ти б одужав і почувсь на силі
за лиманами вести човни вітрильні,
на глибини моря: місяцями пересвітлі,
закидати сіті...
від зорі я з сином дожидала,
вітерець-левант із-за грімкого вала
рукавами переймала.

Німо; люди по річній по кризі
носять воду;
кружать сиві голуби і сизі...

на Темрюк-горі кривавий сніг;
лебедіє жінка вранці-рано:
— чи на ниві, чи на скелі ти поліг,
оживлю, слізьми сцілю болючі рани,
світлом приголублю;
я любитиму аж поки й неба світ,
поки й зорі — любитиму я.

Знов зірвалося на сніг,
сніг відкільсь як відповідь відніс:
...ти — моя!

Обернулася самотня в сонце
й скрикнула: — огненний отче,
сироти оборони!
Як зірвалося на сніг,
з моря сіє й сіє —
в душу: смуток рясний.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.    

Василь Барка. Привиди з Вітчизни


Увечері думаю ніжно і смутно
про стрічу відрадну з тобою.
Помарилось: ніби і голос твій чутний,
і ніби ти вітра ходою,
від ниви, від повної цвіту,
наблизилась... миттю ж безумно
і трепетно рвуся назустріч — в одкриту,
в ту сонячну браму, що струмне
ллє сяйво, як з моря, а в ньому
ти в платті спішиш іскряному.
Ні-ні! помилився: то хід серафима
владичного; пламенно, грізний,
поглядує з брами ясними очима
і зброєю дзвонить залізно.
В нещасті сідаю на камінь порога,
схиляю чоло на долоні.
Відразу з’являєшся, пристрасна й строга,
щоб мучити в ріднім полоні.

II
Сідіє дух; а все ж надіюся, що стріну
від зірки промінь: в образі людини.
І в цю останню сонячну відміну
дають надію й тіні чорносині,
й пекуча ясність, над життя нічне —
такі, як вії й світ твоїх очей.
Надіюся: негадано, а ждана,
ти вранці явишся! я рано-рано,
до сходу сонця буду звати, й там,
на перехресті вулиць кам’яних,
двом ясенам, розбудженим братам,
скажу, щоб листом свіжих крон своїх
в золоточорнім небі закипіли,
побачивши твої рукава білі.
І світоч, вишній світоч закляну,
щоб отчі милості й дари надземні
тобі приніс, возставши з сну
й помітивши твої зіниці темні.
Щаслива йди! чи взнаю я в той час
добро твоїх признань, чи скаменію
від смутку нерозрадного, — для нас
вершитимуть висоти світлу дію.
І тільки твердо-твердо знати смію:
колись промовить дух: країну спас.

Берлін 1943

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

четвер, 24 жовтня 2019 р.

Василь Барка. Земля


В лазурі — сонця трон. А знизу
гроза витворює бризкучий дощ у чорному содомі
і гору обмив а шипшинноризу.
Я в найґранітнішому домі
князівства скель і сосен синьооких,
повсюди ширять нетерплячі води
шум серафічний, шум зринань високих
і йдуть в ущелини шукати прохолоди.
Я коло саклі доброго даргінця —
раюю, люблячи журбу зурни.
Сердечність душі наповня по вінця,
злітають з неба райдужні півсни.

А все ж я сум у грудях хороню,
я скрізь істотою тужу та рвусь,
я завжди — чи труджусь, чи думаю, чи сню,
чи я радію, чи скорблю чомусь —
я хочу рідну бачити країну,
вернутись до її порога... жить у ній віднині
до смерти. Пахощі від хустки нені,
священні для дітей — її приміта.
Сім’ї спочинок серед вишень літа,
схвильовані жита й хмарки південні,
предлісся в розкоші бузка й ромашки,
над ріллями блакитна казка пташки,
і гості лілій, рибарі в свічаді
всіх молодих річок, і, сонцю раді,
гвоздики й дивина біля вікна... —
Країно-Мати! Хто твій образ зна,
хоч хай витає в небесах чужин,
він поривається, як блудний син,
вернутися на рідний діл, припасти до землі,
вкривавивши терни стежинок злі.

Хай грудка грунту рідного впиває піт:
крихка, сира та млиста, без окрас,
вона любіша, ніж весельчатий дорогоцвіт
вершин коронних! Ми в печальний час
її знаходимо дрижащими перстами
на грудях, під чужими сорочками,
і тиснемо до рани серця... Так бальзами
скарбущого підхмар’я й цвітолісся Сходу
зціляють нас чарівно. Ні, ніколи й зроду
не вб’є, не вб’є лиха година
в душі знедоленого сина
пречисту частку сонця, сонця жизні
і добрости, — не вб’є, якщо в вітчизні
нетлінним жаждущим єством своїм
він хоч секунду щодоби витає
й радіє, бачачи, як день світає,
як небо в щирозлоті неземнім
мир обітує й вік блаженства для людей,
а прибережні цвіту воскресіння
перекладають висвіт цей
зрожева, зжовта, зфіялкова, зсиня
на мову серця. Як проміння гріє!

Утішиться, очиститься та проясніє
серед стежок дитинства вся душа
й до брам Кавказу нехотя руша.

Вона міцна! їй досить хоч у сні торкнутись
живого лона матері-землі,
щоб подолати сатанинську лютість,
щоб і з війни, в сірчаній смертній млі,
коло землистої підошви нені,
що аж до хмар підносить освіти чола благословенні, —
щоб і з війни, обуглившись, як степове розп’яття,
жахаючи, як тінь потойсвіту чорнокривава,
кричати, ніби грому гуркіт: — браття,
їй світла слава!

Кавказ X. 1942

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.  

Василь Барка. Сновиддя

Русяві вії, сину мій! чи ми
побачимося знов? У тьмі, у сні
помирилося, сидимо самі
і кажеш ти: — як сліпить очі світло, сліпить очі
і заважає спати! спати ж хочу.
Візьми, завісою вікно закрий!
І ти тканину розгортаєш на вікні,
а світло б’є відкільсь: то промінь гострий і яркий
відкільсь у хату рветься, аж звучить.
До мене, сину мій, горнись мерщій
і спи спокійно. Тихо; бачу — спить,
недовго спить: хвилину! знов
зо мною ж дивиться кудись.
Відразу дощ на світі, води шумно полились...
ми виглянули: просторінь цегляно пурпурову,
всю просторінь двора хвилює:
там озеро! Байдужі люди йдуть
і дерево тремтить, і темні хмари, — з моря путь, —
і синя птиця в квітнику раює,
а сонця і нема! нема на світі!
Ну, де ж воно? Куди поділося? хто знає?...
десь там, за морем, світлооке: зване! —
розгнівалось на землю, що дозволила ходити
шляхами, мов цареві, супостатові самому.
До прірви в космосі палкому
хай дітомора струсить з гнівом грому,
здригнувшись на орбіті збитій.
Тоді очиститься вона і правда в світі
прогляне, як і в перших днях    
прогляне, люди змучені, для нас.

Берлін 1943



Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968. 

середа, 23 жовтня 2019 р.

Василь Барка. Острог

І
В надлюдській каторзі дівчат краса,
в брудному пеклі, голоді, нарузі,
в роботі, що вбиває душу — вся
затоптується. В горі, добрі друзі,
нескорені, їй помогти, одну її,
одну вславляти: чисту! що в гної
на європейськім камені спіткнулась.
Я ж бачу, знаю ж я і серцем чую:
сіяння неба, зірочку честную
скарбить у грудях. Бідна, мов на кутнях —
їй остаточно й люто знак-ошматик
життя зневажив; як його тримати?
Та знов від бомб витерплювати жах,
що в ямах душі згонами пожав.
Ви сподівайтеся: до правд найближчі,
безщасні душі! — пройдуть дні і тижні,
і місяці в нужді терпкій, нехай
і роки пройдуть, — бранки благородні,
рабинями йдучи на ржавій корді,
і предківський пригадуючи край,
пождіть! напроти розпачів — надію
і віру, і любов навік світіть!
Таки ж утнуть на прірві горю-змію,
колись огнем утнуть закляту нить!
Очищені й спокутувані доні,
ви вирветесь — на рідній грядці, дольній
слізьми обмиті матері долоні,
і воскресити згарища руїнні,
і викохати айстри на Вкраїні.

II
День — сірий; день — туманний; і чужа,
гірка земля димить при скорбнім цвіті.
В духовній каторзі намучена душа
тепер аж почина собі радіти.
О, як відрадно! Господи, тепер
чи подаруєш світло сходу нам —
невольникам, що з ям під баштами, з печер
молитву возсилають небесам?
Вже знати: подаруєш! на коліна
я падаю й ридаю, кров’ю чую
неізреченну радість: переміна
прийшла на нашу долю неминучу...
Знов — діячі великі! з днів живих,
їм перший раз я духом так радію;
молюся, жду, благословляю! ви —
брати відважні; з вами думку й дію
ділю, і крихту хліба з краплею води
ділю в закові кривд твердих.

Берлін 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.  





понеділок, 21 жовтня 2019 р.

Василь Барка. Бранка


Неділя — день квітчастий; ніжна вись;
блискучі хмари йдуть кудись.
І клонить сон о сонячній порі
забуту бранку на горі.

«Хоч на часинку задрімаю
аж над верхів’ями чужого гаю.
А що то? знову город, і руїни
рудіють коло сонця й коло нього,
проміннетворця дорогого,
чорніють пообпалювані; грізні
дими і досі куряться між ними.
Я ніби на вершечку стін стою
так високо, що голубими
висотами засліплена! свою
роботу світоч недалеко довершає,
одну роботу огняну найкраще:
пройти над кривдою землі
і поглядом прошити сили злі.
Я кличу-кличу, помочі прошу,
мов з моря смерти руки простягаю.
Відразу чую: рівний шум
доходить з небокраю.
Як крила лебедя, затріпотіли
вітрила світлоткані.
І човен, гість неділі — сонця білий,
летить на іскорному стані.
Дійшов — спинивсь; два рідні брати
від моря підійшли до мене 
і рученьки мої взяли. Від щастя проливати
я сльози стала; стала припадати
на плечі братнині. Радію
і йду — лишаю незелене,
каміннями чорнюще згарище. Неділю
безгрішну, день безвинний
та світлий, та високий,
та теплий, — я і на чужині
люблю! Прокинувшися, жду, аж поки
повіяв гнів, що дерево до квітки наклоня,
і посмутились очі дня.»

III. 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.