Василь Барка. Огненний город

Кричання чайок: над гіркущі
розлуки юности! і світ огню, здригнувши,
і сніжна ніч, погрозами острожна,
замкнули груди: мов з тортурні
глухого города, чи вкружні горна
оббризкують залізами — печуть
обкуту душу, вирвану з розвалля.
Помріють з березневих круч —
твої слова! і враз прозеленяться
твої раїни з ночі надо мною.
Приходь, мов цвіту дух! позви струною
від лірок журавлиних, снись, хоч снись —
крізь гуркіт моря: без кінця в печалях
і радощах — сердечна мова, що колись
при скелях світлених звучала...
крізь повінь огнища, крізь сніговій,
мій вісний світляку, відрадний мій! —
далеко, ніби з ними від роси,
роси живої, спомини стремтять,   
хоч і на присмерк забуття
залізний вечір голоси згасив...
А спурхнуть горлиці надгірні —
сузір’я другі! здіймуть мирні ігри,
скрізь — при досвітній благодаті;
і на горючім гробовищі
згадаються псалми, що лірники складати
любили, заповіт хаток берігши.

Берлін, 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.