Василь Барка. Бранка

Неділя — день квітчастий; ніжна вись;

блискучі хмари йдуть кудись.

І клонить сон о сонячній порі

забуту бранку на горі.

«Хоч на часинку задрімаю

аж над верхів’ями чужого гаю.

А що то? знову город, і руїни

рудіють коло сонця й коло нього,

проміннетворця дорогого,

чорніють пообпалювані; грізні

дими і досі куряться між ними.

Я ніби на вершечку стін стою

так високо, що голубими

висотами засліплена! свою

роботу світоч недалеко довершає,

одну роботу огняну найкраще:

пройти над кривдою землі

і поглядом прошити сили злі.

Я кличу-кличу, помочі прошу,

мов з моря смерти руки простягаю.

Відразу чую: рівний шум

доходить з небокраю.

Як крила лебедя, затріпотіли

вітрила світлоткані.

І човен, гість неділі — сонця білий,

летить на іскорному стані.

Дійшов — спинивсь; два рідні брати

від моря підійшли до мене 

і рученьки мої взяли. Від щастя проливати

я сльози стала; стала припадати

на плечі братнині. Радію

і йду — лишаю незелене,

каміннями чорнюще згарище. Неділю

безгрішну, день безвинний

та світлий, та високий,

та теплий, — я і на чужині

люблю! Прокинувшися, жду, аж поки

повіяв гнів, що дерево до квітки наклоня,

і посмутились очі дня.»

III. 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.