Василь Барка. Сновиддя

Русяві вії, сину мій! чи ми
побачимося знов? У тьмі, у сні
помирилося, сидимо самі
і кажеш ти: — як сліпить очі світло, сліпить очі
і заважає спати! спати ж хочу.
Візьми, завісою вікно закрий!
І ти тканину розгортаєш на вікні,
а світло б’є відкільсь: то промінь гострий і яркий
відкільсь у хату рветься, аж звучить.
До мене, сину мій, горнись мерщій
і спи спокійно. Тихо; бачу — спить,
недовго спить: хвилину! знов
зо мною ж дивиться кудись.
Відразу дощ на світі, води шумно полились...
ми виглянули: просторінь цегляно пурпурову,
всю просторінь двора хвилює:
там озеро! Байдужі люди йдуть
і дерево тремтить, і темні хмари, — з моря путь, —
і синя птиця в квітнику раює,
а сонця і нема! нема на світі!
Ну, де ж воно? Куди поділося? хто знає?...
десь там, за морем, світлооке: зване! —
розгнівалось на землю, що дозволила ходити
шляхами, мов цареві, супостатові самому.
До прірви в космосі палкому
хай дітомора струсить з гнівом грому,
здригнувшись на орбіті збитій.
Тоді очиститься вона і правда в світі
прогляне, як і в перших днях    
прогляне, люди змучені, для нас.

Берлін 1943



Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.