В залізно-палючім промені, на камені,
танець дівочий
спахне.
І пальці — стебла полум’я зламані,
і коси — чорний
вінець.
Війнула, ступнула коліном відчайно
і кинула в брязкоті
руки.
І враз потужили грудьми наостанок
скрипки, як птиці
розлуки...
А з ними прибою білий плач
над синім оркестром
моря.
Лиш рік, як безодня його прозора
вітрильник милий
взяла.
Взяла й життя нареченого, й разом — батька;
кричала всю ніч
дочка безумна.
На світі, на камені — доля склята;
нещастя, як бурі,
змучать.
В несамовитім танці, в голосі темнім
висока печаль
дзвенить,
І мучиться, кличучи щасну надземність,
прекрасним співом —
душа! на мить.
Еспанко, рідна! твоя печаль свята —
і наша печаль: по
степах
в залізно-палючім громі смерть проліта
убитих попелом
присипа.
В степах — твої сестри, і їм розраду очей
той грім щодня
відбира.
Побиваються, бідні! в полум’ї гублять дітей,
на камені коло
Дніпра...
чужинко! катується, як на хресті, душа за них,
і страшно твоя
печаль дзвенить.
1944
Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.
Немає коментарів:
Дописати коментар