Василь Барка. Земля

В лазурі — сонця трон. А знизу

гроза витворює бризкучий дощ у чорному содомі

і гору обмив а шипшинноризу.

Я в найґранітнішому домі

князівства скель і сосен синьооких,

повсюди ширять нетерплячі води

шум серафічний, шум зринань високих

і йдуть в ущелини шукати прохолоди.

Я коло саклі доброго даргінця —

раюю, люблячи журбу зурни.

Сердечність душі наповня по вінця,

злітають з неба райдужні півсни.

А все ж я сум у грудях хороню,

я скрізь істотою тужу та рвусь,

я завжди — чи труджусь, чи думаю, чи сню,

чи я радію, чи скорблю чомусь —

я хочу рідну бачити країну,

вернутись до її порога... жить у ній віднині

до смерти. Пахощі від хустки нені,

священні для дітей — її приміта.

Сім’ї спочинок серед вишень літа,

схвильовані жита й хмарки південні,

предлісся в розкоші бузка й ромашки,

над ріллями блакитна казка пташки,

і гості лілій, рибарі в свічаді

всіх молодих річок, і, сонцю раді,

гвоздики й дивина біля вікна... —

Країно-Мати! Хто твій образ зна,

хоч хай витає в небесах чужин,

він поривається, як блудний син,

вернутися на рідний діл, припасти до землі,

вкривавивши терни стежинок злі.

Хай грудка грунту рідного впиває піт:

крихка, сира та млиста, без окрас,

вона любіша, ніж весельчатий дорогоцвіт

вершин коронних! Ми в печальний час

її знаходимо дрижащими перстами

на грудях, під чужими сорочками,

і тиснемо до рани серця... Так бальзами

скарбущого підхмар’я й цвітолісся Сходу

зціляють нас чарівно. Ні, ніколи й зроду

не вб’є, не вб’є лиха година

в душі знедоленого сина

пречисту частку сонця, сонця жизні

і добрости, — не вб’є, якщо в вітчизні

нетлінним жаждущим єством своїм

він хоч секунду щодоби витає

й радіє, бачачи, як день світає,

як небо в щирозлоті неземнім

мир обітує й вік блаженства для людей,

а прибережні цвіту воскресіння

перекладають висвіт цей

зрожева, зжовта, зфіялкова, зсиня

на мову серця. Як проміння гріє!

Утішиться, очиститься та проясніє

серед стежок дитинства вся душа

й до брам Кавказу нехотя руша.

Вона міцна! їй досить хоч у сні торкнутись

живого лона матері-землі,

щоб подолати сатанинську лютість,

щоб і з війни, в сірчаній смертній млі,

коло землистої підошви нені,

що аж до хмар підносить освіти чола благословенні, —

щоб і з війни, обуглившись, як степове розп’яття,

жахаючи, як тінь потойсвіту чорнокривава,

кричати, ніби грому гуркіт: — браття,

їй світла слава!

Кавказ X. 1942

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.