Василь Барка. Поема пшениці, що квітує

Ледь-не-ледь небозводові завиднівати,

мандрує сирота з касарні-хати:

про згубленого сокола питати ...

стокротки прихилились;

і Голуб-Дух рятує втішеннями; серед шестикрилих.

Сказали кароокій,

прозірний сон і спокій

на ниві нареченому судились: там, під гомінкими колосками —

пшеничними, мовчить могила! смерти камінь:

там, спалені, серця спіткали,

торкаючи листки ласкаві.

У платті блідноголубому

самітниця несамовита

сумує, темні коси розпустивши; в зілля літа,

в росу згубивши сльози, і ні дому,

ні долі доброї, нічого! —

крім сонця: крім близького...

Та колоски, радіючи східному —

мов моляться, припавши, ждуть відмову,

цілують плаття край людського

і шепчуться: травини при землі

тривожачи незлі.

Чого тужити? веселіться, колосочки! —

лебеденята, звідки ж ви?..

ох, кровопивці — з серця рідного! Дніпра сини і дочки

сполум’яніли в добриво живі:

розбіглись поночі під жовті стебла ваші —

під ніжки корінисті впавши.

«... Якби могла хоч приторкати

та пальці до повік! і очі

закривши любому, ридати

над ним самотня опівночі;

якби могла хоч присвітляти

та свічкою, що тихо-вбого

над ним горіла б серед хати

всю ніч до ранку весняного;

якби могла хоч провожати

та сокола мого ясного,

слізьми каміння поскропляти

скрізь на тобі, гірка дорого;

якби могла хоч закричати

та над коханого труною,

в його могилу, рідна мати! —

землею сіяти легкою...»

Пшениця горнеться, як ластівка, як річка з прибережжя;

сумує вранці-рано, біля лану, наречена.

Утішся! він — під рідною землею

покоїться: чужі, накраденою, нею

вночі вантажили вагони повні

та й привівали в піскуватім лоні

попалених; молись, молись! —

як воскресати повелять колись

на Суд страшний, то треба голубові при безщасті,

від серця жміньку рідної набравши,

в світ супостатів позивати.

Утішся, сестро! як сама, під тинню

притулишся у кропиві, недужа, —

тоді, торішню вгледівши рабиню

і тихо поспитавшись мужа,

скориночку німкеня дасть.

І ти, склинаючи напасть,

до уст притулиш хліб, що породила нива —

труна, колоссям шелестлива;

і слово скажеш, як огонь:

«сприймаю плоть і кров його!..»

Утішся, страстотерпнице! нема

страшного беззаконія над нами.

Згоріли: злодій і його тюрма,

і злющі — за іржавими дротами.

Уже ми будем по закону

серцями лишенько терпіти . . .

Аж поки в небі Божі діти,

сердечні ангели, при морі полум’я, від трону,

за всіх, що в гибіль кинуті голодну,

за всіх, що змучені в розбитій хаті,

почнуть благати.

Надсвіття крилами хмарніти почало

і притінило крин квітучий, скарб-зело,

і кликнуло мандрівницю, що йшла в село,

і пронесло псалом струною грозовою

над ніжними ланами літа.

Чужинка з чорною косою

незримим полум’ям повита.

Ясніє доля всім — зоря таємна,

мов над могилою ромен,

де знов огніє корогва з надзем’я,

і знак добра благословен...

де ти — як ластівка з пожеж, нужденна,

знедолена на смерть, звучи прощення.

Освятиться,

під час причастя,

в чаші крихтами пресуществленна —

пшениця, що шумить, зелена.

Авґсбурґ 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.