В пожежнім полі, при землі,
красують свіжі: ніби зірка
і з нею дужка-надвечірка
від місяця, що подимів;
одна зросла, як доня сонцю,
небесному царекоронцю.
На листя подивлюсь по краю,
мережку матері згадаю.
Ти у могилі, нене, спиш,
на світі ж день у день смутніш.
Я рік сама, без чоловіка:
тужу! печаль моя велика;
і хто дізнає в цій війні —
на світі ти вдова, чи ні?
Піду додому, в чорний кут,
однаково — і там і тут —
несплакана сльоза горить.
Засну, то бачу: над блакить,
відкриється при нені звід
і скружить маки грозові.
1943
Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.
Немає коментарів:
Дописати коментар