Василь Барка. Руїна

І
Недоля серця нескричанна,
«сокирки» смерти навісні;
та в очі — відсвіти з вінчання,
чужі: сліпучі, наче сніг.

На корені, що в чорнім громі,
розбила час мара світна;
і віють звірі невідомі:
споломенити світ до дна.

Об камені спіткнувшись горя,
крізь іскри з сутінку бреду.
А добрий гомін Чорномор’я
від сходу доліта в саду.

І знову чую голос любий:
«— спіши до брами чимскоріш...»
прийду! в нелюдських муках губи
повторять молитовний вірш.

1944

II
В руїні смертний спокій,
а річка, як пресвітла з’ява,
по цій землі жорстокій
спішить —огниста, кучерява
травою в пишнім цвіті
при берегах: он на ґраніті
аж плеском гомонить до нас,
оркестриться в ласкавім тоні.
Якби пригас мій сум, пригас —
на дно, в осонценім затоні...
Ріка: своя, чужа! Нещастя,
мов плугом, поворушить світ;
а мирна течія подасться
до моря — в синій кругосвіт —
питати правди, хоч, гірка,
як сіль, весь вік гримить...
як грім, терпіння проріка
в надземну сонця мить,
По смерті, в першу мить надземну,
нам бути мирними ченцями.
З руїни лють змиває темну
глибока річка перед нами.

Вюрцбург 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Сніг

Ти мій останній світоч сподівання,
жона, — останній світоч мій.
Рожевий сніг, пожежа сонця рання
на шибці світиться сідій.
А перед невидимою для світу
лампадкою сузір труджусь,
надіючись. І звізди заповіту
про вклонення звучать комусь.
І, як престольні свічі, вісті давні
аж сліплять душу в тишині.
Склоню коліно: просвіти державні
віщують день тобі й мені.
В огні й несамовитій хуртовині
нам чути найніжніший дзвін
та знати: на затоках безневинні
вінеччя лілій пестить син,
наш син торкає, пливучи до сонця —
від місяця, що в крузі сну...
О, слава нерожденним! їх долоня
триводить пару душ земну.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Огненний город

Кричання чайок: над гіркущі
розлуки юности! і світ огню, здригнувши,
і сніжна ніч, погрозами острожна,
замкнули груди: мов з тортурні
глухого города, чи вкружні горна
оббризкують залізами — печуть
обкуту душу, вирвану з розвалля.
Помріють з березневих круч —
твої слова! і враз прозеленяться
твої раїни з ночі надо мною.
Приходь, мов цвіту дух! позви струною
від лірок журавлиних, снись, хоч снись —
крізь гуркіт моря: без кінця в печалях
і радощах — сердечна мова, що колись
при скелях світлених звучала...
крізь повінь огнища, крізь сніговій,
мій вісний світляку, відрадний мій! —
далеко, ніби з ними від роси,
роси живої, спомини стремтять,   
хоч і на присмерк забуття
залізний вечір голоси згасив...
А спурхнуть горлиці надгірні —
сузір’я другі! здіймуть мирні ігри,
скрізь — при досвітній благодаті;
і на горючім гробовищі
згадаються псалми, що лірники складати
любили, заповіт хаток берігши.

Берлін, 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Поема дощу

У день дощу так тихо в древнім храмі,
у день, коли від туги я ті самі,
що і торік, — шепчу зашерхлими устами
слова; слова ті самі: невідома,
чи ти живеш на одинокім світі?
Тужу! серед людей тужу і дома,
на всій землі, на всій, дощем политій.
Дивлюсь: одчинено окуту браму,
крізь неї видно: люди молоді
і плач свічок і мрії фіміяму;
в моїй душі світлішає тоді.

*

Василь Барка. Крицевий перстень

Сестра душі, сестра білява
в зеленім вітрі промовляла.
Сестра моя! квітчаста слава
та коло збитих ніжок стала.
Що скромна — радісна з ромену,
що гожа-горда з майорану.
Я в мить життя благословенну
сестру душі вславляти стану,
бо скорб і муку незносиму
в зеленім вітрі пронесла,
торкнувши зірку, що: «цвістиму! —
шептала, — й серед віку зла».
Ти перстень з криці дарувала,
рукою ніжною до свят;
а хмари йшли, — ти й грозам рада! —
від соняшного йшли весла.
Ношу я крицю нескрушиму
як милосердя добру вість.
Щось про сестру душі: над вишню, —
в зеленім вітрі розповість.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Місто пожеж

Над обрій заграва, пожар над храм! —
і жду, надіючися, жду;
і спогади, співзвучні вечорам,
шепчу в огнистому саду.

Душа надходить, радісна мені;
як ніч, на скроні пасмо без окрас:
білопелюсток повиднів на ній,
хоч і при огнищі пригас.

Показує в квітник небес
привітна подруга-душа.
Мов передсвіття дзвона голубе, —
в озерах місяць поспіша.

І тайно голос полум’ям звучить,
що в храмі день при вікнах дожида.
Схилилась до плеча душа вночі:
в обох у нас одна біда.

Огненний храм! і відхиляє милость
від змучених — обвал страшний,
життя і в смерті відсвітилось,
і мов річки, сузір’я в ній.

Примари мармурові; блиск до уст,
на сходах грізного нещастя;
безмежні іскри в висоті пливуть,
а сонце — з моря, день почати.

Берлін 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Грядка журби

Із вій пурпурночорних — роси
у тьмі немісячній течуть.
Коли ж на отчих землях орних
загублену ми знайдем путь?
Коли ж ми коло вікон дому
і соняшник і дивину
торкнем у промені прямому,
немов прокинувшись від сну?
Висока ніч мовчить! як іскри,
ростуть сузір’я в небесах.
І віє в очі вітер бистрий,
і проліта без крику птах.
А вранці тучі: маків — скелі,
в розбитім просвіті стоять,
де — мов чотириструння теплі
від щастя плачуть і проклять.
І очі краплями чужими
освіжимо; там жаль минав.
Земля, забувши грози й зими,
в незнаний храм відносить нас.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Нічний степ

Ви мені невідомі! — долоні
кладу на очі; спогади страдні.
З туману почнуть колоски яснокровні
в безумстві вечора припадати.
Ви чужі мені; з повік пророня
душа дві краплі полум’я на діл...
при житі вечірнім, вітер сідлає коня;
з води — свічіння свічок і дим кадил.
Почнеться степу місячний сон
і всеношна серед зелених звізд.
Любов моя! що на серці, знають зміст
безшумні птиці та росний льон
Почнеться степу таємний жах
і казка місяця в люстрі озер.
Забудьмо скорбі, по листках-ножах
життя відходить в осінь тепер.
І звідти відшумом світла струнним
і розповіддю чистих берез
довіє — додзвенить — доясниться, і в юність
помріється, щоб розпач ночі щез.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Мариво

Послушники в місяця — трави: мовчать,
високі, як птиця зліта вночі.
Хто ж віти відвів від плеча,
хто: вірної стрічі ждучи?

Розтанути верби з пристрасти хочуть,
і сон — на прозорім човні.
Спадає страх на стежку дівочу:
чи прийдеш при загадці нічній?

Край світу: прилинеш відразу;
сновиддя місяця тремтить ...
І скинеш останню краплю-образу,
з корони трав, що сплять святі.

Знов радості рожевокрилі в грудях;
— при всім промітті любов моя.
І ниви — в неба питати будуть:
відкіль зоріється в краях.

По струнах річок руками верби вдарять,
таївши зітхання північні.
Чи скоро й тут над снігами старість
розсіє жар веселки в січні.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Приміти

Я здавна трішки містик: вірю
в приміти дивні й віщі сни...
Спостерігати в зливі міру
жалю по радощах весни.
А в громі — покарання смертю
на наші злочини жахні.
І в морі замкнено безмежну
відміни тайну аж на дні.
Забудь: мов прозелень, висоти,
прозорістю скляні, й хмарки,
що жевріли — згасали жовті,
коли торкнув мороз гіркий.
Забудь, куди серед пожеж спішила,
а сонце до ялин зайшло,
бо знало: стримати несила
ні зло війни, ні ночі зло.
В хмарках була приміта скора,
в зірках пересторога нам:
нехай і пташка яснозора
і я — споглянем день, як храм,
і йдем несхідними стежками,
такі нерідні й нечужі.
Два привиди з-над пекла-ями,
промчіть, на флейтах потужіть,
звіщаючи про втрату судну
й несуджену любов чиюсь.
А вже по празнику — по будню,
з пожежі просвіток почнуть.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Прощання

Лилася при граніті
в сто сонць вода заклята .. .
— побудьмо, як на свята,
ми, не навіки стрічні;
— побудьмо, світла гості,
над чорною водою!
Стою, стою з чужою
на цім залізі-мості...
з чужою, крізь нещастя,
на світ радіти горній.
А кожна хвиля вчасна,
як ніч, алмаз хоронить.
А кожна хвиля з лона
мені приносить вісті:
— вам строга заборона,
навкруг огні тернисті;
ви розійдіться мирно
на смертному залізі!
Прохлюпотіли з лірок
потоки чорноризі.
І голуби від сонця
на палі прилетіли;
— прощай навіки! далі
ми йти з пожеж хотіли.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Сніжна ніч

Я ждав у негоді сніжній,

весь вечір з пожежі ждав.

Мов на пурпурно-синьому, в книжці,

малюнок: собор золотоглав.

І стихло; зима відрадна! гостинна —

а я терзався, ждучи.

Сніжинку та погляд місяця спинила

в заковах береза вночі.

Даремно я ждав стежок заповідних,

про них провістка дана.

В любові — то кров трояндок споріднить,

трояндок! то скорб несказанна.

А іноді, — хтось: де церква тисячолітня,

в несамовито щирім серці,

як щастя, як святість, як проміття —

відчує її: до могили стерпить.

Тоді ж чудна, мов божевілля,

стрічає між людьми сміх.

Любов моя! земля завіяна! зірка біла! —

тужлива, серед беріз німих.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

Василь Барка. Роздум

В холодну ніч дощу й дерев відчаю

я думаю, чому душа, що світ,

замислена, сходила, завжди звіт

дає собі сумний, сама? я знаю:

дарують ласки в тіні саду-раю,

і на трояндних струнах щастя квіт

бринить від сонця, — восени ж відліт:

курличуть журавлі, кричать! я знаю,

що думаєш на відцвітанні дня,

як небо по дощах прозеленя

блакить осінню і горять берези.

Привітна подруго! відліт і нам,

і нам відліт у невідомий храм...

Любови лист морози гостролезі

у кров поранять, віддадуть снігам.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

Василь Барка. Над морем

3 тобою, вірна, знову — чи прийду

в передвечірній час до скорбі моря?

Там сонця хресний хід стріча біду,

що мчить лазурні води, шумна й скора.

З тобою, добра, знову — чи прийду

на камінь світлений, лиш там без горя,

самі на світі, зглянем ніч сіду,

що випливає, в зорях неозора...

Чи захлюпочеться ласкава річ

і в місяці відступить сиза туча?..

Ні! мабуть, ні! Чиясь печаль співуча

тривожить — мучить груди цілу ніч,

і тільки вдосвіта, в часинку стріч,

горять гортензій голубі співзвуччя.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

Василь Барка. Дума про доброго кубанця

Опівдні на Темрюк-горі,

за снами-риданнями колосковими,

за неводами горя рибальськими,

незподалік вершиння під заметами сніговими,

три берізки вітрували,

і отам три кубанці, братими добрі,

з фортеці бджілок приділяли:

— а просіть орду споклоняти чола гречно,

не впитися б меду смертного!

Що двоблискавчана орда насміхала,

дерзкість неміряну плекала,

залізного кондора з жовточорними похрестями призвала,

в ровах чигаючи, —

гей!..

ревучосердий, зводи крає, над кручами кружма — несито;

три розбовтки роняє.

ІЦо ’д першого земля димувала,

по другому: зелень бгрезяна в злам’я,

за третім фортеця громовинпями рвонулась! полум’яна...

розкрито бетон, двох козачого роду вбито,

посмутилось політо! —

гей ...

Опівдні на Темрюк-горі

лист від берізок погорів.

А з Озів’я прозорокрил на скельний Собероаш перевіває,

вертаючи до притомности козака третього.

Ломлять брили, ві серці снаги немає:

на камінь — мов маківка скропляє.

А незпогодя кубанець добрий

до свідомости гострої приходив;

тоді він синіми очима,

як самоцвіт на персні небесного серафима,

споглянув до світлини морської,

словами говорить:

подай, Всеправедний, міць останню,

вділяти по строгому данню —

ворогам краю,

що їх силою зорі материнської склинаю.

Чує кубанець передсмертну могучість крильну,

з ваготи збавляється без скрику.

Поряд бравши пляшаночку-гранату,

вергає в юрму спорядну.

Хмара димуча, з харцизів шмаття —

метнулося ’д козачого завзяття,

гей!..

Чолом, — мов соняшник під грозовицею! — склоняється;

ймення рідних звучи устами безкровними,

від білочасся відходячи денного.

Біля берізок на Темрюк-горі

небокруг похмарнів.

Сповідається шестикрилому оборонцеві душа з провини,

при сфері істини вічної...

а з Озова-моря, грозячи, віз возмездний через Кавказ імчить,

вогневицями зайдів прошиває,

зливами гонить, смерчами батожить:

над тілом козацьким знущатись возбраняє,

завісу з пломеня, сліз нагортає.

Як між хмарами — кликнути сурми пробіліли,

споборники ставали до небіжчиків,

гору копали шаблями предківськими,

звитяжців матері-землі

почесно вертали,

гей! —

на Темрюк-горі,

до кінця віків.

III. 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

Василь Барка. Чернечі свічі

I

— Молюсь: як з’явишся у світі,

високий Господи, на всі побиті —

на душі зглянься покалічені! чи Ти

даси пропасти їм? Владико мій,

добропромінний, тихий, всесвятий,

спини безумство на землі

і добру волю в душах посели,

і в душах частку неба посели,

і півкамінні оживи серця!

Всі ждуть спасіння — на Отця

у всіх надія: знов поклич,

поклич до другої Йордані!

Як день горить, як мучить ніч...

поклич, бо в чорному тумані,

в огні кривавому блукає

весь люд! терзання скрізь безкрає.

Молюсь: як з’явишся у світі,

прийди і стань між поколінь

страшних, бо згинуть божевільні діти, —

рятуй, бо лихо тут! Амінь.

II

В крові — зелений дух, забитий в ланцюги,

гіллям пручається і листям аж пашить,

і відкликається на шум, що навкруги,

на сміх, на плач і крик і вопль, і з верховіть —

кудись від вихору рвучись несамохіть,

аж за ромашку сонця й голубінь юги

мольбу та мрію возсилає, а в тугій,

в корі жорсткій судомами щемить,

болить у тьмі та струмі попідземнім сліз,

страждань потоці! І розради мисль — одна

прагнущу душу втихомирює до дна:

що зможу — чорноризець, грішник, дроворіз,   

ввібравши біль земний, і сам — як смертна глина,

в сивизні, прошептати: добрий люду, взнай

столітню іскру, іскру віри, бо ж вона

і злодія і звіра ставить на коліна.

III

У храмі зріє сніп вечірньої молитви —

благословенний, добровісний, мирний! глянь:

душа, збезуміла з блюзнірства та жбурлянь

прокляттями — й вона світа, відроджена при жнитві

при щедрому...

Степи, джерелового трунку пивши,

знаходять міць.

Мій грішний дух! постань,

бо добрости бджолиний мед і ласки наші,

як молока живлющі, теплі, білі чаші,

і ти, і кожен братній, днями несвятий,

спроможен пронести по всій осінній паші,

росі,

замерзлій грудці.

В синьому піддашші,

посмертні голуби з карнизу сонця: — Тій,

уже поклоняться, воскресши з мертвих двічі,    

що дивиться з дитям через огненні свічі.

1943

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.    

Василь Барка. Різдвяна ніч

В печері, не домівлі! — наодинці,

сиділи тесля з жінкою (чужинці   

країв своїх, серед злорік).

Були ж самі неізреченно раді,

що і вони у городській громаді,

як другі, проживуть свій вік.

Народин ждали. В ясла, чисті й зладні,

солома внесена, де при ограді —

до скелі тулиться ягня.

Хрещата зірка світить, аж жаріє,

предвісниця терпінь: тобі, Маріє,

терпінь як матері, і дня

предвісниця, що здавна людство мріє

в огні кривавому і тьмі, і зріє

для всеочищень, воскресінь

своїх. Це — мати змучена: півночі

у болях, і старі слова пророчі

вже справдились. Як тиха тінь,

підвівшись, мовчки споглядала очі,

дрібненькі пальці гладила діточі...

і зріс і освятився враз

їй серця цвіт; голубила, щасливо

всміхалася до сина. В світі ж диво:

відкриті небеса зорять,

і яснокрилий хор, матусю-діво,

від них приходячи, навік правдиво

сповіщує про хату-храм.

Якби в той час та прийняли, запеклі,

завіт людяности! Пророки втеклі

аж плакали — кричали: вам,

вам сказано, що доведеться в пеклі

віджити зло! Віконечка безстеклі

стоять у світлі неземнім,

що озаря сім’ю. До немовляти,

леліючи, щось ніжно прошептати

схилилась мати — і над ним

притьма заплакала: їй дано знати,

що страшно сина їй замучать при Пилаті

владичному. На всій землі 

тоді велось: як возмужають діти,

то плач, самітна, починай скорбіти —

в тривозі ждати ночі злі.

А небо наче ладилося дніти:

то вістка зіркова, замість приміти,

на всіх, на всіх стежках земних,

до матері вела. І мимо Рами —

царі сіді, обвіяні пісками,

побачивши провісні сни,

з досвіття рушили поміж тернами

і кручею — в стежинки неоманні:

до світла на поклін, як слід —

дарунки: ладан, золото і смірну,

загорнуті в парчу ясноколірну,

Дитяті склали на ослін

і попрощались; у дорогу вірну,

у ніч високу, свіжу, тихомирну,

крізь піски подались діди.

Ані, якби ж то тихомирну. Люту! —

несамовиту! Іродову! кляту...

вже, Господи, скоріш прийди,

спаси народжених, бо, міддю куту,

смерть руку підняла на бідну хату.

Нічого. Пройдуть і дощі,

і холод мертвий, і година грізна, —

у яслах Божого побачать сина...

к тобі ж воззвах во дні й нощі:

від холоду, огню, хвороби — нині

маляток сохрани на Україні.

Берлін 1943

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968. 

Василь Барка. Мадонна

Мадонна: мати добра, пресвята —

все над колискою дитяти;

і очі — зорениці дня! уста

леління хочуть проказати.

Спини — залізних крилами, бо сльози

безквітні вікна залили ...

Спини на голубій дорозі зводів,

від сонця радісній — спини лихих,

що катувати вміють неповинних

і сіяти дитячу смерть кругом;

остережи, до серця руки тисни! —

бо в їхні ж двері вернеться розгром.

Від судних терезів огнем линеться

та божевіллям, що побило й вицвіт;

над немовлятами й жінками стеля

вже трощиться, вже почина жаріти.

Мадонно добра, вийди — закричи,

що годі, ворони, в зірках никати

жорстокими безумцями вночі

і вдень! — о, всеблаженна мати,

небесна нене, жди в підвалі,

бо вб’ють, бо в бомбах кинуть лють,

а вернуться, тобі ж і возпоють

подяку в древнім катедралі...

де квіти неба — до дитяти

леління хочуть проказати.

Київ 1943

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.  

Василь Барка. Степний круг

Червневе небо; поле молоде;

сідобородий хлібороб на досвіт поглядом веде:

а де ти, доле людська, де?

— сповірмося! — колосся ллється в речі,

— вклонімося! — тополі, мов чернечі,

все: лебединникові в крузі білому,

хто поріднив колодязі, хатки, часовні,

все: леготові повнокрилому.

Верба, росою пожурившись, мовить:

— недоля з півночі бреде

і сніжні голоси пряде,

а щастя жде! бо вже недальня

гроза в списи прибрала.

Помислив дід; булані в степ одвів;

під бровами синіший гнів,

а з-за могил колиска дня багровна ...

Ворожить гайвороння,

і хмари жеврій переносять.

1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.  

Василь Барка. Темрюк

Круча й церква — в хуртовині;

віє з моря, віє ...

й забіліли вікна й стріхи старовічні! —

в ній: тополя, круча в ній;

віє! смуток сіє.

Німо з ночі; нарікання в хуртовині

зачина вдова слізьми казати:

— любий, о гіркій годині

став до колеса гармати...

німо в полі; хустка-синьоцвіт

зупиняє сніг.

Фуга вщухла: сніг освінув; з кручі —

сподівання жіночі:

— ти б одужав і почувсь на силі

за лиманами вести човни вітрильні,

на глибини моря: місяцями пересвітлі,

закидати сіті...

від зорі я з сином дожидала,

вітерець-левант із-за грімкого вала

рукавами переймала.

Німо; люди по річній по кризі

носять воду;

кружать сиві голуби і сизі...

на Темрюк-горі кривавий сніг;

лебедіє жінка вранці-рано:

— чи на ниві, чи на скелі ти поліг,

оживлю, слізьми сцілю болючі рани,

світлом приголублю;

я любитиму аж поки й неба світ,

поки й зорі — любитиму я.

Знов зірвалося на сніг,

сніг відкільсь як відповідь відніс:

...ти — моя!

Обернулася самотня в сонце

й скрикнула: — огненний отче,

сироти оборони!

Як зірвалося на сніг,

з моря сіє й сіє —

в душу: смуток рясний.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.    

Василь Барка. Привиди з Вітчизни

Увечері думаю ніжно і смутно

про стрічу відрадну з тобою.

Помарилось: ніби і голос твій чутний,

і ніби ти вітра ходою,

від ниви, від повної цвіту,

наблизилась... миттю ж безумно

і трепетно рвуся назустріч — в одкриту,

в ту сонячну браму, що струмне

ллє сяйво, як з моря, а в ньому

ти в платті спішиш іскряному.

Ні-ні! помилився: то хід серафима

владичного; пламенно, грізний,

поглядує з брами ясними очима

і зброєю дзвонить залізно.

В нещасті сідаю на камінь порога,

схиляю чоло на долоні.

Відразу з’являєшся, пристрасна й строга,

щоб мучити в ріднім полоні.

II

Сідіє дух; а все ж надіюся, що стріну

від зірки промінь: в образі людини.

І в цю останню сонячну відміну

дають надію й тіні чорносині,

й пекуча ясність, над життя нічне —

такі, як вії й світ твоїх очей.

Надіюся: негадано, а ждана,

ти вранці явишся! я рано-рано,

до сходу сонця буду звати, й там,

на перехресті вулиць кам’яних,

двом ясенам, розбудженим братам,

скажу, щоб листом свіжих крон своїх

в золоточорнім небі закипіли,

побачивши твої рукава білі.

І світоч, вишній світоч закляну,

щоб отчі милості й дари надземні

тобі приніс, возставши з сну

й помітивши твої зіниці темні.

Щаслива йди! чи взнаю я в той час

добро твоїх признань, чи скаменію

від смутку нерозрадного, — для нас

вершитимуть висоти світлу дію.

І тільки твердо-твердо знати смію:

колись промовить дух: країну спас.

Берлін 1943

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

Василь Барка. Земля

В лазурі — сонця трон. А знизу

гроза витворює бризкучий дощ у чорному содомі

і гору обмив а шипшинноризу.

Я в найґранітнішому домі

князівства скель і сосен синьооких,

повсюди ширять нетерплячі води

шум серафічний, шум зринань високих

і йдуть в ущелини шукати прохолоди.

Я коло саклі доброго даргінця —

раюю, люблячи журбу зурни.

Сердечність душі наповня по вінця,

злітають з неба райдужні півсни.

А все ж я сум у грудях хороню,

я скрізь істотою тужу та рвусь,

я завжди — чи труджусь, чи думаю, чи сню,

чи я радію, чи скорблю чомусь —

я хочу рідну бачити країну,

вернутись до її порога... жить у ній віднині

до смерти. Пахощі від хустки нені,

священні для дітей — її приміта.

Сім’ї спочинок серед вишень літа,

схвильовані жита й хмарки південні,

предлісся в розкоші бузка й ромашки,

над ріллями блакитна казка пташки,

і гості лілій, рибарі в свічаді

всіх молодих річок, і, сонцю раді,

гвоздики й дивина біля вікна... —

Країно-Мати! Хто твій образ зна,

хоч хай витає в небесах чужин,

він поривається, як блудний син,

вернутися на рідний діл, припасти до землі,

вкривавивши терни стежинок злі.

Хай грудка грунту рідного впиває піт:

крихка, сира та млиста, без окрас,

вона любіша, ніж весельчатий дорогоцвіт

вершин коронних! Ми в печальний час

її знаходимо дрижащими перстами

на грудях, під чужими сорочками,

і тиснемо до рани серця... Так бальзами

скарбущого підхмар’я й цвітолісся Сходу

зціляють нас чарівно. Ні, ніколи й зроду

не вб’є, не вб’є лиха година

в душі знедоленого сина

пречисту частку сонця, сонця жизні

і добрости, — не вб’є, якщо в вітчизні

нетлінним жаждущим єством своїм

він хоч секунду щодоби витає

й радіє, бачачи, як день світає,

як небо в щирозлоті неземнім

мир обітує й вік блаженства для людей,

а прибережні цвіту воскресіння

перекладають висвіт цей

зрожева, зжовта, зфіялкова, зсиня

на мову серця. Як проміння гріє!

Утішиться, очиститься та проясніє

серед стежок дитинства вся душа

й до брам Кавказу нехотя руша.

Вона міцна! їй досить хоч у сні торкнутись

живого лона матері-землі,

щоб подолати сатанинську лютість,

щоб і з війни, в сірчаній смертній млі,

коло землистої підошви нені,

що аж до хмар підносить освіти чола благословенні, —

щоб і з війни, обуглившись, як степове розп’яття,

жахаючи, як тінь потойсвіту чорнокривава,

кричати, ніби грому гуркіт: — браття,

їй світла слава!

Кавказ X. 1942

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.  

Василь Барка. Сновиддя

Русяві вії, сину мій! чи ми
побачимося знов? У тьмі, у сні
помирилося, сидимо самі
і кажеш ти: — як сліпить очі світло, сліпить очі
і заважає спати! спати ж хочу.
Візьми, завісою вікно закрий!
І ти тканину розгортаєш на вікні,
а світло б’є відкільсь: то промінь гострий і яркий
відкільсь у хату рветься, аж звучить.
До мене, сину мій, горнись мерщій
і спи спокійно. Тихо; бачу — спить,
недовго спить: хвилину! знов
зо мною ж дивиться кудись.
Відразу дощ на світі, води шумно полились...
ми виглянули: просторінь цегляно пурпурову,
всю просторінь двора хвилює:
там озеро! Байдужі люди йдуть
і дерево тремтить, і темні хмари, — з моря путь, —
і синя птиця в квітнику раює,
а сонця і нема! нема на світі!
Ну, де ж воно? Куди поділося? хто знає?...
десь там, за морем, світлооке: зване! —
розгнівалось на землю, що дозволила ходити
шляхами, мов цареві, супостатові самому.
До прірви в космосі палкому
хай дітомора струсить з гнівом грому,
здригнувшись на орбіті збитій.
Тоді очиститься вона і правда в світі
прогляне, як і в перших днях    
прогляне, люди змучені, для нас.

Берлін 1943



Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968. 

Василь Барка. Острог

І
В надлюдській каторзі дівчат краса,
в брудному пеклі, голоді, нарузі,
в роботі, що вбиває душу — вся
затоптується. В горі, добрі друзі,
нескорені, їй помогти, одну її,
одну вславляти: чисту! що в гної
на європейськім камені спіткнулась.
Я ж бачу, знаю ж я і серцем чую:
сіяння неба, зірочку честную
скарбить у грудях. Бідна, мов на кутнях —
їй остаточно й люто знак-ошматик
життя зневажив; як його тримати?
Та знов від бомб витерплювати жах,
що в ямах душі згонами пожав.
Ви сподівайтеся: до правд найближчі,
безщасні душі! — пройдуть дні і тижні,
і місяці в нужді терпкій, нехай
і роки пройдуть, — бранки благородні,
рабинями йдучи на ржавій корді,
і предківський пригадуючи край,
пождіть! напроти розпачів — надію
і віру, і любов навік світіть!
Таки ж утнуть на прірві горю-змію,
колись огнем утнуть закляту нить!
Очищені й спокутувані доні,
ви вирветесь — на рідній грядці, дольній
слізьми обмиті матері долоні,
і воскресити згарища руїнні,
і викохати айстри на Вкраїні.

II
День — сірий; день — туманний; і чужа,
гірка земля димить при скорбнім цвіті.
В духовній каторзі намучена душа
тепер аж почина собі радіти.
О, як відрадно! Господи, тепер
чи подаруєш світло сходу нам —
невольникам, що з ям під баштами, з печер
молитву возсилають небесам?
Вже знати: подаруєш! на коліна
я падаю й ридаю, кров’ю чую
неізреченну радість: переміна
прийшла на нашу долю неминучу...
Знов — діячі великі! з днів живих,
їм перший раз я духом так радію;
молюся, жду, благословляю! ви —
брати відважні; з вами думку й дію
ділю, і крихту хліба з краплею води
ділю в закові кривд твердих.

Берлін 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.  

Василь Барка. Бранка

Неділя — день квітчастий; ніжна вись;

блискучі хмари йдуть кудись.

І клонить сон о сонячній порі

забуту бранку на горі.

«Хоч на часинку задрімаю

аж над верхів’ями чужого гаю.

А що то? знову город, і руїни

рудіють коло сонця й коло нього,

проміннетворця дорогого,

чорніють пообпалювані; грізні

дими і досі куряться між ними.

Я ніби на вершечку стін стою

так високо, що голубими

висотами засліплена! свою

роботу світоч недалеко довершає,

одну роботу огняну найкраще:

пройти над кривдою землі

і поглядом прошити сили злі.

Я кличу-кличу, помочі прошу,

мов з моря смерти руки простягаю.

Відразу чую: рівний шум

доходить з небокраю.

Як крила лебедя, затріпотіли

вітрила світлоткані.

І човен, гість неділі — сонця білий,

летить на іскорному стані.

Дійшов — спинивсь; два рідні брати

від моря підійшли до мене 

і рученьки мої взяли. Від щастя проливати

я сльози стала; стала припадати

на плечі братнині. Радію

і йду — лишаю незелене,

каміннями чорнюще згарище. Неділю

безгрішну, день безвинний

та світлий, та високий,

та теплий, — я і на чужині

люблю! Прокинувшися, жду, аж поки

повіяв гнів, що дерево до квітки наклоня,

і посмутились очі дня.»

III. 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.  

Василь Барка. Апостоли

Просохла по дощах земля південна,

свята земля; в зіницях анемона

відсвічується вись благословенна,

і процвіта в теплі лоза червона.

А моря глибина весь день бунтує,

весь день запінена вода шумить,

кипить на мшистім камені, нуртує

та бризка на суху рибальську сіть.

Апостоли старі прийшли до моря,

до роздоріжжя на рясному квітні.

Чи ти, країно війн крем’яногора,

кохала зерна їх речей просвітні?

Діди, відклавши вбік ціпки та клунки,

дрімають на яркому моріжку.

Як квіти риз, від сонця візерунки

оздобили одежину жорстку.

Натруджена, згрубіла, мозоляста

рука спросоння листя відслоня . ..

Помолодівши три душі від щастя,

підводяться в блакитнім храмі дня.

Стоять і стежать вись, такі потужні,

що хмари їм течуть поміж плечима,

що близько духи сонць огнеоружні

летять, як блискавиця невслідима.

Внизу свічіння моря, й видно — он

шляхи, невідклонимі, як закон,

через ліси й степи лягли на Схід,

на Схід лягли крізь дикий непрохід.

Три напрямки! в краї чаклунства й тайни,

узору казки й зіркового чуда,

поганства по затоках цвітодайних

та звірства в діямантових спорудах.

Три напрямки! високий світоч віри

по мурав’їщу людському нести

наказано братам на три хрести,

братам — від духа в сонячній порфірі.

Загомоніла моря синь; тоді

старі прокинулись від шуму й шуму

і довго-довго слухали, як думу,

як пісню про страждання молоді,

той гомін моря, моря бризк вечірній...

шафранний відсвіт слався на Граніт,

на камінь і пісок, що став темніть,

темніть, як небокраю шовк надгірній.

Земля, з дитинства рідна! як її

старим покинути й піти в чужину,

а потім горювати: любий сину,

якби то знов побачити її!

Якби побачити її в секунду смертну —

здаля, хоч раз один; дитячі втіхи

згадати й принести життя, як жертву,

й лягти в землі чужій, від горя тихій.

Тепер іди й неси в страшні юдолі,

степи, ліси та гори, та пустині,

неси свій хрест і хрест важкої долі,

і тільки згадуй моря берег синій.

І тільки знай, що враз найглибша рана,

недавня рана в серці защемить,

коли дитяча радість несказанна

зустрінеться тобі в коротку мить

серед чужих людей... а ти про діти,

про діти рідних думаєш весь вік.

Сиділи три сіді, самі на світі,

аж поки засвітився молодик

і взявся три шляхи посеребрити,

що труд на них і смерть Господь предрік.

І треба йти і попрощатись треба

з тобою, горо, моренько з тобою,

з тобою, вицвітко, немов би неба

сльоза блакитна, — теплою, яркою...

простіть! Простіть і ви, найближчі, рідні;

і звідки знати ми могли, що східні,

що три шляхи-дороги хресні йдуть,

навіки йдуть від вас і смерть несуть,

і труд і жаль. І ніби то знайома

і пережита раз оця хвилина —

рішальна, судна. Темна моря втома

нагадує про сон — і зірка синя.

Пішли: Андрій у щедру Україну,

Павло в сусідню сторону піщану,

Фома в чудесну землю злототінну

та пишнодревну землю Індостану.

У тьмі розбризкує всі сльози моря,

і щось аж побивається: жаліє.

Вечірній пурпур, світло смутку-горя,

жаріє, на одежі трьох жарі ...

Вони ж пішли собі до царства мли,

пішли собі, по берегу пішли.

Берлін 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.  

Василь Барка. Видіння

Тепер, на мерехтливій на межі,

межі двох царств: життя і смерти,

коли катують на гіркім ножі

німого болю, що от-от роздерти

спроможеться останню думку, ніби ткань, —

коли катують серця світло, як пташину,

прострелену над річкою в секунду грізну,

коли катують довго, ти, самотній, стань

мовчущим, тихим, — і як завжди, спочутливо

дивись на муку іншого і з ним страждай.

Ой, ти життя-життя! огненна ниво,

що в ній згорає ніжний привид-гай.

Іти — кудись; надіятись — на щось;

радіти, як загоюються рани

на тілі й на душі: передостанні,

бо найновіші, що дістати довелось,

до смерти ятритимуться і без кінця

болітимуть, як виразки від ржавого заліза...

Ти придивися, бачиш: в сяєві вінця

тернового стоїть над молодістю моря,

що тчеться, як огню зеленосиня риза, —

стоїть над молодістю моря та пожарами степними

та кригами високогір’я в грозах,

та людськими безумствами: стоїть над ними

і дивиться, прощаючи і люблячи, звучи

і помагаючи! в руках — світанкові ключі

від храму неба на твердині на земній . ..

Отак помарилося в тьмі, на незносимім дні,

отак серед ночі помарилось мені.

Берлін 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

Василь Барка. Поема пшениці, що квітує

Ледь-не-ледь небозводові завиднівати,

мандрує сирота з касарні-хати:

про згубленого сокола питати ...

стокротки прихилились;

і Голуб-Дух рятує втішеннями; серед шестикрилих.

Сказали кароокій,

прозірний сон і спокій

на ниві нареченому судились: там, під гомінкими колосками —

пшеничними, мовчить могила! смерти камінь:

там, спалені, серця спіткали,

торкаючи листки ласкаві.

У платті блідноголубому

самітниця несамовита

сумує, темні коси розпустивши; в зілля літа,

в росу згубивши сльози, і ні дому,

ні долі доброї, нічого! —

крім сонця: крім близького...

Та колоски, радіючи східному —

мов моляться, припавши, ждуть відмову,

цілують плаття край людського

і шепчуться: травини при землі

тривожачи незлі.

Чого тужити? веселіться, колосочки! —

лебеденята, звідки ж ви?..

ох, кровопивці — з серця рідного! Дніпра сини і дочки

сполум’яніли в добриво живі:

розбіглись поночі під жовті стебла ваші —

під ніжки корінисті впавши.

«... Якби могла хоч приторкати

та пальці до повік! і очі

закривши любому, ридати

над ним самотня опівночі;

якби могла хоч присвітляти

та свічкою, що тихо-вбого

над ним горіла б серед хати

всю ніч до ранку весняного;

якби могла хоч провожати

та сокола мого ясного,

слізьми каміння поскропляти

скрізь на тобі, гірка дорого;

якби могла хоч закричати

та над коханого труною,

в його могилу, рідна мати! —

землею сіяти легкою...»

Пшениця горнеться, як ластівка, як річка з прибережжя;

сумує вранці-рано, біля лану, наречена.

Утішся! він — під рідною землею

покоїться: чужі, накраденою, нею

вночі вантажили вагони повні

та й привівали в піскуватім лоні

попалених; молись, молись! —

як воскресати повелять колись

на Суд страшний, то треба голубові при безщасті,

від серця жміньку рідної набравши,

в світ супостатів позивати.

Утішся, сестро! як сама, під тинню

притулишся у кропиві, недужа, —

тоді, торішню вгледівши рабиню

і тихо поспитавшись мужа,

скориночку німкеня дасть.

І ти, склинаючи напасть,

до уст притулиш хліб, що породила нива —

труна, колоссям шелестлива;

і слово скажеш, як огонь:

«сприймаю плоть і кров його!..»

Утішся, страстотерпнице! нема

страшного беззаконія над нами.

Згоріли: злодій і його тюрма,

і злющі — за іржавими дротами.

Уже ми будем по закону

серцями лишенько терпіти . . .

Аж поки в небі Божі діти,

сердечні ангели, при морі полум’я, від трону,

за всіх, що в гибіль кинуті голодну,

за всіх, що змучені в розбитій хаті,

почнуть благати.

Надсвіття крилами хмарніти почало

і притінило крин квітучий, скарб-зело,

і кликнуло мандрівницю, що йшла в село,

і пронесло псалом струною грозовою

над ніжними ланами літа.

Чужинка з чорною косою

незримим полум’ям повита.

Ясніє доля всім — зоря таємна,

мов над могилою ромен,

де знов огніє корогва з надзем’я,

і знак добра благословен...

де ти — як ластівка з пожеж, нужденна,

знедолена на смерть, звучи прощення.

Освятиться,

під час причастя,

в чаші крихтами пресуществленна —

пшениця, що шумить, зелена.

Авґсбурґ 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.