середа, 20 листопада 2019 р.

Василь Барка. Подражаніє Софонії

Глава І.

Об’явлено Господень суд і гнів:
...зернину-гріх і колос, що поспів,
я спопелю! З лиця землі згублю
і пребезумну і презлу
людину-переступницю; спалю по норах
марюк морозних, від сичання хворих,
і гнізда чорної черви; щенят
понищу зінських ... і, що аж дзвенять
в стерні — комах, і риб німих, і птиць
кигучих і коріння смоківниць,
що кожна з них над злодієм листвіє
і зерна зради в світі сіє
з вітрами; і безвірних, — всіх понищу,
правицю в Лавру простягну найвищу,
в Дніпро повергну ідола-Ваала,
де хвиля вже повирувала.

*

І високорозумний, що Творця
собою замінити обіця
і в душах вимордовує небесну суть,
завиє! — ребра князя понесуть
голодні ворони в димучий сніг,
що в нім він совість окувати зміг.
Аж на Замості зойкнуть, на Подолі,
скарбниць володарі, серцями голі.
Ой, голосіть осліплені! руйнуйся, брамо
і башто міста, бо керує прямо
і тріскає зернина лиха, міна
найпренесамовитіша, — як і провина.

Глава II.

Держави димом куряться, як чорний сон,
і виповітрюється язва духу,
і визаконюється лжі закон
алмазноскіптровий. Нехай послуха
душа, як дерево плачу страшного
в дощі шумить над річкою — шумить
над річкою німотною! від чого
той біль? від злочину! Ви прагніть сонця
науки-мудрости, що вчить, як жити,
як розбивати царство злопоклонця
та відвівати плевели від жита.
Й, можливо, є надія вам говіти
в день гніву, в день Господнього суда.
Дивіться: он Моаб, що мучив всіх на світі,
між ямами — руїна, стінами руда.
Отак і ти погибнеш, Ніневіє,
що похвалялась: «я й від Бога дужча».
Навіщо нищила, державо завидюща,
жінок і немовлят? Огонь завіє
возмездя над безхресними церквами
й серцями невпросимими. Пустиня
простелиться, снігами синя,
ялинами темнозелена, сосни, вами
гудуча над вечірніми льодами.
А вдосвіта, в рожевій благодаті,
вмиватимуться туркоти, птахи лапаті,
на царській сидячи гарматі.
Колиско сяйва! сповниться спокута,
і неотюрмлена прокинешся, нелюта
в окрасі нескривавлених зірок
і сонць, — і заспіва садок.

Глава ІІІ.

Хіба ж то люди винні, що князі
рикають із палаців їм, як звірі?
Я мерзооких виб’ю на грязі,
а в світі, — зеленолазурному подвір’ї, —
затверджу чесний суд, закон поставлю,
з концтабору звільню і одержавлю
дітей негрішних. Зірко-айстро, стань,
супутнице світила преблагого,
опівночі до вікон стань і строго
достежуй миру! Новочасну брань
від досвіта почнуть народи вірні,
відчувши в грудях бурі безнемірні.

*

По сфері духу демон-твердокрил,
кажан гріха, як блискавка, ширяє...
приб’ється! в Лаврі віддзвонитись має
за дня тріюмф очисних сил.
Без «надлюдей», смиренні Божі діти
серцями-ліліями променіти
непогасимими почнуть, святими,
і арфи неба гратимуть над ними...
хваліть Творця, сини Славути-Бористена
і дочки Чорномор’я, діти всіх
джерел південних! радуйтеся: ти, зелена
красо, Карпатська горо, і, країно стріх
завзятих з зброєю, Галичино,
і ти, хоробра, щира душами Волинь,
і ти, Поділля, трудний краю, горя дно,
сердечна й мирна Буковино — синь
і зелень дня, Полісся й Холм побожні
та працьовиті, — радуйтеся! возхваліть
Творця й на олтарах сердець неложні,
офіри осіянні принесіть!
Веселощам віддайтесь, браття-браття,
зневажені здобудуть славу, а недужі
по ріках попливуть, як лебеді, серед латаття,
стрічаючи корони білі. Добрі душі,
розточені по берегах нерідних,
зберуться в світлощах вікна, в краю — соборі,
де фіміямові кадил диміти;
а до дверей берези яснокорі.
Врясніе квітень людства! в тіні дуба,
що в вітах повно птаства та яскриння,
і вивірка метнулась гострозуба,
і «сонечко», комаха повесіння,
мандрує по корі, — коло коріння,
на моріжку, що став, як килим зеленіти,
там діти щебетатимуть, мої ромашки дальні! —
там жолудями й крем’яхами діти
втішатимуться безпечальні.

Авґсбурґ ІІІ. 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Терпкий вірш

А совість людства? Лебедина, всевідважна совість...

Чи оніміла, чи завиє, як до бомб сирена,
коли складається з лахміття, самогубства, кривди—повість
про мир, мов яблуню, що листям незелена,
а ним кривава, крізь огонь, проклята й ним солона,
і яблуко, що падає з її жаріння-лона,
то душогубства плід, війни і смерти плід,
погибелі для приспаного всесвіту: рожевий встид
і страм несвітський, дикий-для владик,
що потакають кату, і зловісний молодик,
як зброя злодія, освітлює, замісто сонця й дня,
совину ніч оманою затьмарених небес,
і постать ірода на землях затіня
самопожертви хрест-розп’яття й мир, що був воскрес.

А — правда людства? Лебедина, правда голосна...

Знов зло вихрюкує з калюж державних, як свиня;
останні лицарі вмирають від північного удару
бандита — в кішлі ж видзвоня гітару, —
і вперебій привозять до зміїного корита
дари солодкі! золото, як сласть замішану, і кров’ю
приправлену для присмаку, — дощем полита,
крізь дріт колючий скроплена слізьми бездомних, придніпров’ю
відречених перед печерними очима смерти
і кривди, і хіба що блискавка надземна зможеться роздерти
огнем колодія печінку сатанинської звірюки
і скромсати кайдани: правді ж до кісток роз’їли руки.

1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

четвер, 7 листопада 2019 р.

Василь Барка. Дунай

Чужинка тужить біля Дунаю:
«— річко сердечна, де дітися маю? —
Край поля, між соняшником і сонцем! неньчин дім,
недоля в нім...
річко сердечна! і в добрім Відні
дзвони промовчали нерідні:
як бранці вбігають в храми,
вішатись! — і різатись ножами:
крапає кров на хрест, на свячений трон:
перед горем без оборон».

Прозорі руки сплеснула річка,
риданнями нарікаючи:
«— що пораджу, доню? самій біда! —
заліза в груди накидано; ржавить, кров роз’їда...
мости розбито,
подвижників постаті звалено,
собори при березі скалічено...
За браму моря відбіжу —
на пустиню на чужу,
а встану хмарою дощовою,
коло гробу Христового полину,
вернусь: мою порадую пташину
вісткою — росою».

Висока зіниця сонця сполотніла;
чужинка, мов снігом блідна.

«Річко ласкава! благаю:
прийди до забутого краю,
що хижі мордують — назустріч Дніпрові.
від білого гробу вертай,
про скінчення сліз і крови
знак подай!..
там мого серця світло, — безкрила душа в земнім аду,
по смерті з ним відійду».

Випломінилося сонце з мертвого туману,
навідує церкву, в камінні троянди вбрану;
і ринучи, річка побриніла:
«прощай! дитино бідна! —
сумно в світі, а треба жити,
срібен-зелен сад воскресити,
в лілеях коло хати
колиску колихати».

Плеснеться з ґраніту: прощай! —
смутноголубий Дунай.

Шепотівши одвіт,
відійшла чужинка за чорний дріт...

чуло жито: «Дунаю, з мого відчаю
гнів аж світиться! що діяти маю?»
Вітер з гір — холодний він;
колоски поклоняться до колін...

а в десниці Вседержителя семисвічник,
остерігши, як знамення сповістить:
про суд! пожар довічний.

І. 1946
Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.


Василь Барка. Травень

Покладено мене в труну
під вишнею в солодкім цвіті.
А я, душа німа, клену
гордливців на поляні літній.
Жорстокі п’ють життя вино
і помовляють про одно:
Хай квітка в ребрах перетліє,
тоді вода підземна змиє,
й нема душі! нема на сонці,
згасає в свічку при іконі!
Вже незалежна і надсвітня
пропала правда, тлін по квітнях.
А наша — келех аж кипить,
багристий кров’ю в добру мить.
При вигрітих бузках радіють,
а грози правди множать дію;
як дзвін, під сіткою коріння —
їх слово чути і в труні.
Тут від жорстоких чорносиня
і сиза тінь лягла на дні.
А вранці, в заграві громовній,
з біди підводжусь — оживаю,
і вишня, вісниця врожаю,
дарує пелюстки сіромі.
У пам’яті ні іскри зла,
ні спомину з досад нема.
Вже дивина огонь жезла
коло віконниць підніма.
На небі правда невмируща, 
в жаристім ореолі віття,
думками добрими розквітла —
всі проти тіні нетрів рушать.
Спішу, коло тополі входжу
в собор з розбитими дверима;
там вершника рука незрима
вбиває кривду зловорожу.
І зацвіта суха вербена,
в олтар принесена давно,
і дерево, рідня зелена,
руками проситься в вікно.

V. 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.


вівторок, 5 листопада 2019 р.

Василь Барка. Зелений світ

Проходить молодість; аж ось
у вересні прекрасний сон
посвяткувати довелось.
А грозових органів сили
і руки дощові збудили,
і я забув видіння милі.
Уранці глянув у вікно:
над грядкою туманик тихий,
і в думного каштана з стріхи
краплини плачуть про одно.
Добро по струнах, нам нечутних
і нам незримих — восени
приходить у провісні сни
від зореничок гострокутних...
осінній цвіт — прощальний він,
утомлений і ніжний, свіжий
і скорбний: в серці сто краплин
горять від нього цілі тижні.
Нам тільки мудрість силу дасть
страждати мовчки — непомітно,
як сад, бо на світанку видно,
що промина таки напасть.
А сад горіти оставля
від холоду і від огню.
І тлить серця заклята тля,
і мерхлі звізди в смерть женуть.
Скаженство. Помста аж на дітях
немислячих; духовна тьма.
Усіх убивць несамовитих
скує собі стара зима:
позамикає в лід зелений,
і тільки іноді над ними
листки, що повроняли клени,
закружить крилами швидкими.
А знов продзвонить сонця час
над воскресіннями, при квітні;
і вранці схід-іконостас
проллється в празники всесвітні.

1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Осінь

Обсипалося золоття, як сльози;
як жовтий плач — безшумний листопад
з дерев, що, ставши влад,
цілують небо на дорозі.
І необачна, крильми біла,
мов камінь — полетіла
пташина: вниз, на безнемірність водну,
тоді відтіль вона кудись,
пізнавши власну вроду
на прохолоднім люстрі — в вись
метнулася! при сонці зникла,
що пестить, як долонці від колиски,
листів’я виноградне в нішах
і коло них — на мармурових плитах
і на гранітних, на темніших,
замшілих, лозовинками сповитих.
Прозорий смуток і смиренний,
і тихий, мов роса на павутинці.
Відсвічується город смерти
на серці в річки. Наодинці
сіяє в небесах любов сліпуча.
І чути, що якась незрима туча
відходить, бомбі вслід, з руїн,
і світ — спокутуваний він.
Як виплакавсь пожежами та жовтими листками
то й стих. Живі, земні, хіба ж над нами
та знов біда ударить в дзвін?

Реґенсбурґ 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

понеділок, 4 листопада 2019 р.

Василь Барка. Скорб

Хіба ж я можу що сказати,
коли вкриваються, немов росою
гіркою, тугою страшною —
сердець троянди в темній хаті!
Хіба ж я сподіватись можу
знайти в стежині білу вічність,
один, минаючи ворожу
руїну та орли владичні...
Як понадіємся на мирність, —
одурять! обквіти підмінні,
самому сонцю збрешуть: звинні,
коли в красу-срібноколірність
сховають злобу нечестиву
і поклянуться височин очима,
і кликнуть грім і кару-зливу,
що добрі! Стежка несходима
в людей страждання — чорна, чорна
і чорна, як і ліс над нею.
І знов послалася, повторна,
тепер — над жовтою землею.
Я хочу бути сам: я сам
перетерплю без нарікання
заквітчану брехню, і там,
куди відходить скорб остання
землі, що мучиться в туманах,
куди і радість, людству дана,
відходить крізь огні вечірні, —
піду спитати про сіяння:
для тих, що знов страждають, мирні.

XI. 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

субота, 2 листопада 2019 р.

Василь Барка. Віддача самодержцеві

А що ж тепер? одна
деспотія звалилась: простира
сміття, каміння в попелі — на страх
володарям жаского дна,
терзателям людського тіла
і духу розпинателям ревливим.
Подумати: якась потворинка посміла
глумитися над світом-дивом,
веселим сонцем та дітьми,
посміла немовлят стріляти
сотнями тисяч у ридаючих ровах,
при матерях збезумілих-німих
в страшну часинку страти...
Чорніла, в’янула трава
під чоботами біснуватих,
в залізо вкутих хижих псів,
що насміхалися з дитячого ридання
предсмертного. Який посів
вронили в землю, мстиву всім 
за кров’ю пообкроплювані данства,
такий врожай пожати довелось.
Тепер у неба попросім,
тепер у Бога попросім,
щоб слідом цісар, скіптродержний хтось,
безжалісний і до страждань людей глумкий,
та став на суд! О, підніми,
всесудна доле справедлива, —
і меч і терези, і знак подай,
щоб дощ погроз потьмарив небокрай
і задзвенів як кара, як возмездя злива
над головою злопротивника закону
Господнього і людського! А інші всі,
невинні, в щирості, побачивши знайому
зірницю правосуддя в пламенній красі
над колосками клоненого жита,
над парусами світляного неспокою,
обвітреного лану над шляхами літа
і зіркою з травинок голубою, —
нехай, побачивши десницю карну
за безнемірну лютість над земними,
подивляться на демона, як на примару,
очима скорбно-світлими своїми
і перехрестяться; і стануть до роботи.
А «напівбог», дотямивши, що то ж несила
йому грім сонця побороти,
розправить чорносині в зміях крила
й відвернеться, крізь тьму піщану,
в пустиню, сатані як царство дану.

Ваймар, V. 1945

1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

пʼятниця, 1 листопада 2019 р.

Василь Барка. Ворон

Ти крячеш, вороне, мені,
що я — і схимник, і дикун...
а треба йти в округи дюн:
там крила мрії іскряні,
там дум глибінь морська
і городська краса над ними,
і дух людей непокоримих,
при пеклі дня і зірочках,
будує світ. А ми — степні —
ми станем дужими тоді,
коли на нашім древнім пні
прив’ються віти молоді,
позичені в чужинця. Там,
на землях сонця надвечірніх —
вівтар для наречених вірних
і меч спасіння всім братам.
Я слухаю і сам собі,
горюючи, подумую: брехня,
брехня! Провихрить буря дня
і зойкнуть прийдеться сові,
заплакать прийдеться мудрющій
плачем кривавим серед ночі...
такі слова, такі пророчі
почують люди коло пущі.
Неправда скрізь сплива слізьми
і кров’ю смерти на руїні.
А серця досвіти нетлінні,
що їх вистраждували ми,
живуть на нашій Україні,
цвітуть на милій Україні...
і нащо голови схиляти
в духовнім рабстві перед злими?
У нас, від неба, коло хати,
скрізь голосами світляними
весь цвіт: як соняшник одвертий,
і любі сонцю менші з ними,   
весь цвіт землі, страшний для смерти,
і віщий і нетлінний цвіт
без слів викликує, мов лютня,
вмовляє — милострунна — чутна
всім, що зненавиділи гніт.
Всім досить правди. І добра
всім досить, світла — всім...
а ти б по стернищах на сміх
завів за огній небокрай:
там гак для нашого ребра,
хрещатий покруч нагострили
й повісили на сонце праве,
болотом кидавши щосили
на світоч. А зеленотраве
стоптали поле процвітуще.
Як птах, кричатиму все дужче,
жаліючи, все дужче: стій!..
чи хочеш згинути в землі старій?
Лиш там, де в мирній хаті, тихій
і світлій — наші колиски
гойдалися й гудів з-під стріхи
і пурхав голуб за ліски,
а мати думали про нас,
як виростемо, — правда там,
там правда! Господи, ти спас
весь світ в одежі сонця й нам
велів любити, не облиту
ні в кров, ні в сльози — землю світу...
А скорб: немов потоп розливсь! —
бо скрізь мордує душі злий.

1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Війна

Берлінські дуки-владолюбці
ворожать на алмазнім блюдці;
а діти гинуть, гинуть жони .. .
Хіба ж ви люди? люди — он: собаки,
хвостаті пси, що навздогони
біжать за «надлюдьми». І всякі
є інші люди: тигри там, шакали.
Ви ж — гемони. Ага, щоб знали,
скажу: безвірко я. У Бога я то вірю,
у підпекельця — ні! Нема!
Ану, пройдіть лишень по миру, —
нема! Воно то правда: тьма,
як у аду. Ну, тільки ж тут за нього,
лукавого, жорстокого, сморного,
працюють і кричать: держіть,
он, он огнянець — напровор!
Самі ж війну накликали, голодний мор
та з ними тисячі страхіть.
Без гаспидища й царство вам. Жалію,
їй-право, що затьмили пітьми князя.
Ото добро: дали б ми змію
сидіти в кутника на в’язах,
самі ж, як превеликі голуби,
в люстрових одягах та габ’яних,
трудились та співали та ласкали
голубенят у колисках!
А то на них — ракету, бомбу! Скали,
моря — і ті киплять і кришаться, а страх — 
а лють кривава! Люди? Звірі!..
Хто ким стає? тут божевілля
з брехнею змішано, і з крови зілля
дохлюпнуто в надлюдській мірі,
і затопило Божий світ, аж чорно
та багряно: мов горно
чадить, горить; а ти, сліпий,
і день і ніч молись: «о, укріпи
у людських душах правду!» Знаю,
ми мусим подобизну раю
шукати на покривленій твердині:
в собі! — проти навій розорних,
бредучи, як прескорбні тіні;
коли ж повідцвітають горя рози,
то зійдуть рози втішення нетлінні.

Берлін 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Цареборець

(фрагменти)

ПРОЛОГ
Герольди Бога, мечоносці світла,
вже зоренілися крізь теплу сферу:
хмаристу в місяць і сонцеозерну,
що братками на цвинтарі звітріла.

Світкі вінцями, чули, як дзвінична,
аж божеволіючи, б’ється мідь:
звіщає хати — на поріг сторіччя —
що сарана безодняна димить.

Чого ж, лебідниками в літній обцвіт,
герольди неба завітали, добрі?