Василь Барка. Митар

 1.
Зелений вітер: віє! —
мандрують петрики, а квітниця бузкова
хвилюється на місці; шум і шум — дощиста мова —
листвіє.

На камені коло паркану,
відпочиває втечник; шум і шум безперестану;
і мов рідня рослин — хорал в соборі.
Людині очі втомлені і хворі;
і докорили вчені, йшовши мимо:
« — Чого ти, порвана плащино,
зневажив по синклітах ради золоті,
і простоцінну, ніби для вола — вода і сіно,
шукаєш істину на самоті?»

Дощить і віє-віє.

Природно! всім вітчизно, всім, озіє! —
відірвано істоту, в каторжищах часу,
від гречки і світань іконостасу.
Біда. Постіймо, матінко висока, —
що мудрість промовля склоока . . .

Присвітиться знаття довіряє! —
бо скрізь невчений вітер віє.

2.
« — Ей, митарю! — ведуть знавці, — чого в поклоні,
чого плита церков неволить?..
здіймись, як Бог, як лицар, що зірками володіє,
тепер узброєна людина сміє
повелівати в космосі: вона владика! —
до стіп лягає сила дика.
їм самота: « — і просто жити, ставлю ціллю, —
і вільно! хор церковний слухати в неділю.

Гординя ж накидає сіті,
розкрашені: на душі трудовиті.
Богами? ні, людьми прожити в хаті,
і всім духовний цвіт плекати».

Зненацька з юрми фарисеєня
зухвало піддзвоня:
« — Ви ж виросли в невірницькій державі,
ну, то скажіть, з котрого дня
пішли хрести лизати ржаві?»

Замисливсь митар! тінь
темніє в брижку на чолі глибоку.
Підвівся з каменя спрокволу
і до забризканих кипінь
побрів: понад зеленою рікою, —
побрів, а книжники судкою
юрбою осміяли вслід.

Небачний рід!

3.
Мирянин загадавсь: коли ж то щирі,
правдиві, серед кривди, душі,
в юдолі: добрости і чести кладовищі, —
прийшли до Бога знов? — тирани тьмущі
вбивали їм серця ножами жаху,
знущання ввівши неможливі,
гадали: «згубим лілію-невдаху
на вкритій сіллю ниві!»

А в леготі з блакитного крила
і світлянім теплі жила.
Якщо в юдолі навіженство чинять,
бо сила гніздиться, свідомо люта,
то, певно, є в надзоряних твердинях
добро — як цар, що розбиває пута».

4.
Знов голуби: їх пурхіт зірковий
зверх бруків і калюж.

Пішов із мосту мирний муж
наниз, до дужої ріки;
роздумує на березі: «коли,
коли ж Господь, проти державства мли,
світильники новітні віри та надії
й любови запалив? — знедолені могли
побачити, підвівши скорбні вії,
розп’яття-жертви образ осіянний
і, закривавлені, поприпадали?..
Та ж їхні незакриті рани
показують самі!.. бо вигади-ваали
чужого царства — на душі й на тілі
у виразках одзначились навіки! —
де стрінулись нерідні, коло річки,
ясні ясмини, мов немилі».
А хмари: образи в письмі:
біліють, пливучи, і сліпить плюскіт-сміх
води, поміж мечами блиску.

І сон на крилах, ніби квіткових,
торкнувся вій, і світ притих.

5.
І знов, подібно до собору,
піднявсь, вершинами неуявимий.
Палахкотять світильники; а торгашня, в недільну пору,
злобива — хоч дощами серпня вимий! —
крамує, юрмиться і небо лає
і з яточками плити в храмі посідає.

Надходить Він, високий ( — сонце коло серця);
в вінку зірниця страстотерпна,
в вінку тернин кривавить.
Хітон — з блакиті, мов надгірні айстри,
а блискавичний бич в правиці:
чотири бурі віє на гендлярства ниці,
що з’юрмилися при базарі
чеснот і цінностей. Під помах карний —
мов курява, мов хуртовина в гарі,
коли на попелищі борвій-ураган,
базарники вивітрюються з храму.

Прокинувсь митар; міст гримить.

Опівдні, в наймирнішу мить —
знов радісно на світі! проліта
ріка, прибравши гілку світляну.

Зітхає митар стогоном зо сну:
хіба поможеться, як прокляну
літа життя, страшні літа?

Новітні ж слід благословляти
та ґрунту, в сонці істини! шукати,
де стануть світлі хати».

III. 1946

Василь Барка. Брати

 Над річкою рано Бог-Господь
до сонця: зіходь, лелітко, з тьми зіходь! —
прослав квітчастий рушничок,
відтіль травини — мов на весіллі:
очима досвіт п’ють, пломенисті.
Блукає дівчинка, — вмерла бабуся;
дівчинка мучиться: де ж помолюся? —
нікому покійницю хоронити,
бо голод! на чорній дошці діди і діти.
Припала до рушничка сирота,
небо в просвіти повниться — світа.

Всевишньому в серці став, як лан,
страждання сивий туман.
До сонця знов:
світи з найсвітлішою ласкою! — і пішов.

Пішов до конторки, до кожнісінької хати,
мирити — всовіщати.
Худі повиходили, кинувши двері,
стояли: гляділи в очі щирі.
Одні взяли револьвери,
другі — сокири.
Зареготався сатана в огнях орденів:
він Вседержителя одурив...
оглянувся — на самого ж океан звірин;
ніхто скажених не розборонив.

А вбогі: без неба доля клята,
добра в житті немає.
Біля колодязя — там брат примиреного брата,
сльози встидавшись, тричі обнімає;

в серцях: мов голуби на свята.

VIII. 1946