Василь Барка. Брати

 Над річкою рано Бог-Господь
до сонця: зіходь, лелітко, з тьми зіходь! —
прослав квітчастий рушничок,
відтіль травини — мов на весіллі:
очима досвіт п’ють, пломенисті.
Блукає дівчинка, — вмерла бабуся;
дівчинка мучиться: де ж помолюся? —
нікому покійницю хоронити,
бо голод! на чорній дошці діди і діти.
Припала до рушничка сирота,
небо в просвіти повниться — світа.

Всевишньому в серці став, як лан,
страждання сивий туман.
До сонця знов:
світи з найсвітлішою ласкою! — і пішов.

Пішов до конторки, до кожнісінької хати,
мирити — всовіщати.
Худі повиходили, кинувши двері,
стояли: гляділи в очі щирі.
Одні взяли револьвери,
другі — сокири.
Зареготався сатана в огнях орденів:
він Вседержителя одурив...
оглянувся — на самого ж океан звірин;
ніхто скажених не розборонив.

А вбогі: без неба доля клята,
добра в житті немає.
Біля колодязя — там брат примиреного брата,
сльози встидавшись, тричі обнімає;

в серцях: мов голуби на свята.

VIII. 1946