Василь Барка. Скорб

Хіба ж я можу що сказати,
коли вкриваються, немов росою
гіркою, тугою страшною —
сердець троянди в темній хаті!
Хіба ж я сподіватись можу
знайти в стежині білу вічність,
один, минаючи ворожу
руїну та орли владичні...
Як понадіємся на мирність, —
одурять! обквіти підмінні,
самому сонцю збрешуть: звинні,
коли в красу-срібноколірність
сховають злобу нечестиву
і поклянуться височин очима,
і кликнуть грім і кару-зливу,
що добрі! Стежка несходима
в людей страждання — чорна, чорна
і чорна, як і ліс над нею.
І знов послалася, повторна,
тепер — над жовтою землею.
Я хочу бути сам: я сам
перетерплю без нарікання
заквітчану брехню, і там,
куди відходить скорб остання
землі, що мучиться в туманах,
куди і радість, людству дана,
відходить крізь огні вечірні, —
піду спитати про сіяння:
для тих, що знов страждають, мирні.

XI. 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.