Василь Барка. Ворон

Ти крячеш, вороне, мені,
що я — і схимник, і дикун...
а треба йти в округи дюн:
там крила мрії іскряні,
там дум глибінь морська
і городська краса над ними,
і дух людей непокоримих,
при пеклі дня і зірочках,
будує світ. А ми — степні —
ми станем дужими тоді,
коли на нашім древнім пні
прив’ються віти молоді,
позичені в чужинця. Там,
на землях сонця надвечірніх —
вівтар для наречених вірних
і меч спасіння всім братам.
Я слухаю і сам собі,
горюючи, подумую: брехня,
брехня! Провихрить буря дня
і зойкнуть прийдеться сові,
заплакать прийдеться мудрющій
плачем кривавим серед ночі...
такі слова, такі пророчі
почують люди коло пущі.
Неправда скрізь сплива слізьми
і кров’ю смерти на руїні.
А серця досвіти нетлінні,
що їх вистраждували ми,
живуть на нашій Україні,
цвітуть на милій Україні...
і нащо голови схиляти
в духовнім рабстві перед злими?
У нас, від неба, коло хати,
скрізь голосами світляними
весь цвіт: як соняшник одвертий,
і любі сонцю менші з ними,   
весь цвіт землі, страшний для смерти,
і віщий і нетлінний цвіт
без слів викликує, мов лютня,
вмовляє — милострунна — чутна
всім, що зненавиділи гніт.
Всім досить правди. І добра
всім досить, світла — всім...
а ти б по стернищах на сміх
завів за огній небокрай:
там гак для нашого ребра,
хрещатий покруч нагострили
й повісили на сонце праве,
болотом кидавши щосили
на світоч. А зеленотраве
стоптали поле процвітуще.
Як птах, кричатиму все дужче,
жаліючи, все дужче: стій!..
чи хочеш згинути в землі старій?
Лиш там, де в мирній хаті, тихій
і світлій — наші колиски
гойдалися й гудів з-під стріхи
і пурхав голуб за ліски,
а мати думали про нас,
як виростемо, — правда там,
там правда! Господи, ти спас
весь світ в одежі сонця й нам
велів любити, не облиту
ні в кров, ні в сльози — землю світу...
А скорб: немов потоп розливсь! —
бо скрізь мордує душі злий.

1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.