(фрагменти)
ПРОЛОГ
Герольди Бога, мечоносці світла,
вже зоренілися крізь теплу сферу:
хмаристу в місяць і сонцеозерну,
що братками на цвинтарі звітріла.
Світкі вінцями, чули, як дзвінична,
аж божеволіючи, б’ється мідь:
звіщає хати — на поріг сторіччя —
що сарана безодняна димить.
Чого ж, лебідниками в літній обцвіт,
герольди неба завітали, добрі?
*
Крізь пароси віконні в людний храм
летять — і ніби люстра громівна,
навкружно постатей світучих шість,
одна по одній вирікають вість.
Начальний дух: протизаконця звідси,
крізь смерть вестимуть — істину стерпіти.
А другий дух: для грішника в душі
спалає мужність! кутня не встрашить.
І слідом третій: знак добра на серці
блукач відчує, ніби страстотерпний.
Четвертий дух: для справедливих мір
зведуться терези — як тінь суда.
І п’ятий дух: красою втішить зір
земля, для переступника трудна.
А шостий: при в’язниці й храмі — двічі
врятують бунтаря любови свічі.
Провіщували — зникли! тільки чути:
мов поломіння від зірок тремтить,
мов ходять грози з глибочин, розкуті
щось має статися в пекучу мить.
І. МОЛОДИЙ ЦАР
Коронування; торжество; цвітнить Микола –
у пурпурі, країна й досі гола.
Лампадка клена, красна — листвяна,
вся спломенить на згір’ї восени,
коли в блакиті льоник пролина,
відомлячи серця про сніжні сни:
отак причарує і цар доладний
в огненній мантії старих століть,
дарма, що на грімких, мов тьма кайданів,
на горах кривди трон його стоїть.
Кричать, нечутні на землі нікому,
кричать своє предвістя сурми долі.
А сутозлотну зводячи корону,
празничить імператор; гордий! кволі
ростуть, мов дерево, що губить лист
на мертву воду та замшілий міст,
думки царя в державній авреолі.
*
В помазаника найчинніший вид:
від лоба зимно-білого навслід
до гожого підвусся й бороди...
а от, хоч іскру, в сполох породи,
природо! очам з тихими кружками,
ато ж пристигли ладно, примикавшись.
Веснянкуватий тон: як від живиць,
без ритви, що уява й духу міць
врізають на міжбрів’я й молодим,
без виразу глибинного, що ним
світлилися з двірців будови лиць.
В царя привітливість ясна з обличчя,
без полиску світляві брови й вуса.
Проходить мимо течія подій живуща
що вінценосного в старі сторіччя
манивши, серця глибину терзала,
а гілка знань ронила краплю з жала...
минулося! чудовий такт і спокій
в царя, — і сон в натурі тихоокій.
Серйозність офіцера в самодержця
і мірний вистрій розуму і серця.
Корона двоопукла, й самоцвітні,
мов з м’яти зірочки та з ягід — в житі:
по золоту сіяють гранівці.
Тут міт блискучий гордістю зміцнів,
як ґніт на всеросійськім каганці.
Щоб він аж понад північ вигрів світ,
так сто племен, як скот у калабані,
і царський дядько і чинів синкліт
в олії топлять, злигоднями вбраних.
Ситіші люди, що були колись,
горіли пишно, а тепер — дивись! —
лиш кості й шкури, купані в Дніпрові
і сушені, — мокрісінкі ж від крови...
Чадітиме імперія вгорі,
аж поки вдарять вічні дзиґарі.
II. «КОЩУНСТВО» БУНТАРЯ
В соборі многосвічна служба! знову:
за імператора на троні вирізному.
Внизу чорніє люд, а голосний,
а хор за новозваного царя —
в прослав’я крила розширя,
над суєтою дум і дій.
О, благоліпний храм! і ризи білі — взорні,
і в зелень трав, і в цвіт огню, що з горнів,
і в крови цвіт! і крови, і по скрутах,
кісток, що жовті, тліють скрізь,
кісток, до суду світлого закутих
в замки і забуття заліз.
Над городом і досі тінь Андрія
стоїть і край благословля.
Собор — соняшники — страждання — мрія,
моя земля, моя земля!
Снують священики, і голосний
і хор за новозваного царя —
в благання крила розширя,
до ангелів: їх дум і дій.
А хтось: одежа темна в строгім ладі,
добіг до Царських до воріт собору,
всіх поспитав: « — простіть, кому ми раді,
вінчанному тиранові крадкому,
новому іродові на Вкраїні
і ключодержцю в царстві тьми?!.
мій люду, вільний стань віднині
і сам берись до скіпетра: візьми
його у чесні руки, геть царя!»
Народ аж кам’яніє. В тиші відгоря
і пада, мов соснина з сивоміддя —
на спливі ночі зрізана, свіча:
і пада і згаса; і відзнача
подію — мова сонця, серцю рідна:
з вікна злилась на таїнство хреста
престольного! іскрить, ясна й густа.
Буває несподіванка: так птиця
відпурхнула з трави в живу блакить.
Громада вражена тисячолиця,
на смерть стурбована, як віл — мовчить;
мовчить і очі втоплює, як віл,
що в полині натрапив на орла,
коли поволі пасся, і росу лила
ромашка в вітрі, на вершках могил, —
мовчить і втоплює широкі очі
в промовця, що волоссям темний, мов крило
крякучого, коли пройшло пів ночі,
пів ночі під зеленим місяцем пройшло.
Такий і бородою темний; сам не свій! —
обличчя: мармур з острова блідий,
блідий несамовито, а запалими очима,
що блиску повні, він — як синь непритишима
в гіркущій океановій воді,
коли над нею чаєчки спадні
леніють, а гроза із півдня грима...
Душа самотня посеред собору —
чи з люду відповідь почує скору?
Вскорбіли в клірі, мов при василіску,
що викинувся з пекляного приску.
Архієпископ сивий — поглядом стрічався;
як дощик, борода голубувата.
На ризі кожна гілочка-причара
яскріє, яснозлотна, від сузір’я взята.
І взори мітри міняться казково
промічниками самоцвітними: як сонця слово.
Архієпископ опирає руку хвору —
на жезл, бо чує: в грудях біль ячить...
А цареборець від тісного збору
відмови все чекає! тиск мовчить.
Чиновники бронзомедальні, слуги трону,
устами — пряники, очима — крига,
погрозовіли на виду; свою темночервсну
особу генерал у гніві двига...
« — кощунство й зрада! він — смутьян, мазепа,
узять під стражу дерзкого злочинця!»
Поволокли; і от, як слід, як треба,
земля соняшникова знов по вінця
законности і тихомир’я повна.
І корогва ряхтить злотокоштовна,
під нею — щира, тиха, добронравна,
бабуся б’є поклін: як зірка, давня.
III. ЖЕБРУЩА КАЛІЧ
Як бунтаря виводжено з собору,
старці гугнявлячи заголосили.
І поскрипівши релями щосили,
протягували руку жовту вгору.
— Ой, згляньтесь, люди милосердні!..
вам видно світ, а ми — незрячі,
покарані за согрішіння смертні,
у тьмі кромішній мучимось, у плачі
ночуєм ніч і днюєм день, і вік
без сонця-місяця Господня
живем, і каменя плита холодна,
весь дім і домовина для калік...
— ой, згляньтесь, людоньки! нам отчий край,
немов темниця, просим: доню, синку,
наш братіку ріднесенький, подай
на хліб святий, хоч на черству скоринку,
на крихітку дрібнесеньку! подай,
бо їсти хочеться!..
Одні стоять, а ті — на східцях, на камінні,
коло мисок покорчились; обрубки
рожевіють у дранті, згноєні ямки, аж сині:
нема очей. Бабусі-чорнозубки
з лахміття підкидають висохлу, мов корінь, руку,
діди у ковтунах, від бруду сірі,
руді від сонця, в торбинках, обпершись об карлюку,
бурмочуть, хрестяться. Сліпець на лірі
вискриплює протяжно й примовля –
як турок, сидячи на цеглі стертій.
І діти, ніби з царства смерти,
в сорочечках, чорніших, ніж земля,
стоять і ждуть. А старші — ті до всіх
чіпляються і просять, просять їх:
— ой, згляньтесь, браття, людоньки рідненькі,
вам розвидняється веселий світ,
а ’д нас могила батька-неньки,
і та закрита тьмою; поможіть!..
*
Немов колесувати, над вороння-галич,
ведуть, а він, відчувши жаль,
гіркий відчувши в грудях: мов кинджал,
зітхнув від болю і в жебрущу каліч
звернув пекучу мову: «— люди! ви —
такі ж, як другі з-посеред живих...
Чому без добробутства й ласки рідних
судилось гнити в непросвітних злиднях,
убогим душам гнити на цеглинні?..
бо є злочинці! є вельможі — винні!
Скорблю я страшно, бо глибин змія
отрутою заворожила й смертю
світ передгрозовий. Життя принісши в жертву,
жадає просвітку душа моя:
передчуваю — чую, що повсюди
від нього будуть очі всіх зогріті...
Жорстокі уряди минуть, а люди
радітимуть на весняному світі».
Як він до знівечених починав
болючу думку мовити-страждати,
два офіцери, важні провожаті,
аж шарпнули м’ятежця за рукав,
та жестом гідним, ніби княжим, він
їх дужі руки в сторони відвів;
тоді: «— ходім!» спокійно проказав.
І повели безкрилого щодуху
на камінь — мощений, мов пляжі фінця;
і фаетон, що біг тихіш від пуху,
спинили: подорожжя для злочинця.
Стихає рівний цокіт на камінні;
між хмар — вікнини білосвітні.
IV. ВІКНО ПРИРЕЧЕНОГО
Тюрма тверда, як фабрика страждання! —
де в городській окраїні безрідне.
Нагадує: від неба влада в порятунок дана,
а демон по сусідству з нами діє.
Напроти — мирний цвинтар; над гробками
полуцвітка і резеда радіє,
нагадуючи: смерть стоїть за нами,
а ти щодня втішаєш нас, надіє!
Хрести і з ними наш останній сад —
як тяжко споглядати перед смертю,
відрікшися простих, простих розрад,
а визалізнюючи думку вперту,
ведучи вперту думку в кріпость лиха
і там, з любови ж до життя, кінчити
останній день, знайти вечірні віти
в саду, де — тлін, а поряд — квітка тиха.
І горда скорб, і ніжний жаль до всіх
у душу в’язневі влились відразу.
Крізь ґрати видно: світ притих
і ластівки минають урну-вазу.
Відходь від ясности і скній,
і слухай: дальній ключ та зброя грима.
Як темно! крихта сонця при вікні —
гірка, людині з синіми очима.
Відходь і починай гадати
про життьові дари і втрати,
добро і суть, і випадок, і зло —
як змій, на землю наповзло.
«... Подивишся, хрести в гілках широколистих,
і херувими з мармуру — хористи,
при сонмі сокровенному зустріли нас ...
і всі ми помремо: і свічкогас
і граф! а ворогуєм повсякчас.
Бо світ змінився люто: щоб ступити крок —
кривава плата! нею світ промок.
Нездвижна тишина і зельний спокій,
і цвіт палкий на кладовищі.
А стислий напис на плиті: голубоокій
і зважній юності повчення віщі.
Юдоль забувши, суєтністю шумну,
серед незлобних мертвих знайдуть правду —
про мир! благословення, добру думку
і остереження про гибель адську.
Серед хрестів: з небес життя в цвіту
відсвітиться на стежечку просту.
Без мови, руки тиснучи до скронь,
прикам’янів приречений: сидить —
у млі, а думи гострі, як огонь,
єство терзають! відійти ж куди? —
вже й молодість, рожевий привид гаю,
спливла, над прірвою відчаю,
минає день, заглянувши крізь ґрати,
в сльозах лазурних: жовтими очима.
А потім почало з вікна палати;
чорніє! небо сни зачинять.
Спинилась дія добрих сил: завмерла —
вгорі, під зореницями спокою,
збудили ж морок демони дерзання-бою,
піднявши сині з виблисками берла.
Тяжкі сонця червоного заліза
гуркочуть, божевільні, по кругах;
і в крахах шарахких дрижить, аж сиза,
земля, і знову ніч курить, як прах.
Мов душать безневинну душу світу,
горять предсмертні крики серед ночі,
як зойки з крови та плачі жіночі,
і видно плоть порізану-побиту.
Прокляття на землі, діла звірині! —
холодний дощ на квіти безневинні.
Січуть потоки злив, журливі — косі,
то землю чорну, то зеленосиню.
А смертник молодий сидить і досі,
без сліз оплакує свою святиню.
V. СЕРДЕЧНА СКАРГА
«... Життя було — тобі щоденна жертва,
і в кожному зітханні знак любови,
і в кожному привіті празникові
слова! душа, терпіннями немертва,
в годину кривди — долю дожидала:
що над безоднею мій день почне —
крізь сіроголубий алмаз очей —
всміхнувшись; а немов бджолині жала,
супроти бунту, чула в тихім жесті,
з ним і причару: нібито крізь сон,
до моря, моря — відплеску з оркестрів,
де на весінній берег прилилось,
де і вінеччя в повіви схиля,
схиля пломінне зілля на пісок,
до ніг, — мов слово ласки, що земля
склада сама: в зірки його піднось!
Тобі душа моя з незгод неясна,
і скоро згаснуть спомини про мене...
а мов глибиння, з вихорів зелене,
зметнеться привид часом! іскор пасма
прорвуться через потем’я густе
і пролетять притьма перед тобою,
де, біля круч, тропою листковою
ітимеш від гірких, нудних пустель.
Чудні часи! і спивши роси щастя,
і взнавши рани серця від чужих,
здригнешся — до плачу: серед крижин,
відкіль щоденний сон тобі віддасться.
Твоя правдива і жива душа,
простуючи близь моря життьового,
навчиться розбрані: з-за правди, строго! —
і взнає силу, що серця руша.
Коли ж омани з моря знов загрозять
і їхня гіркота хлюпне нестерпна, —
згадаєш слово ласки в днину горя,
з пісків, як процвіток, світнеться...»
VI. ВІРОСПОВІДНИЙ СПІР
Відразу брязнуло — заскреготіло,
і проступили в двері, тяжко куті,
тюремник і священик, що несміло,
від ліхтаря — при відблистові в сутінь,
глядів на в’язня, входячи потиху.
Слабий і співчутний чужому лиху;
старий! мов сон — сідав; туманний пух
на притемнілім черепі леліє.
І в ниті починається від вух,
і рідко тчеться вниз і набік віє
на грудях борода в дрібного діда,
стрючечка, чорноризця, суховида.
Зіниці з-під рослиночок кошлатих
звернулись, ніби скипочки горючі;
і скільки треба мислити — страждати,
щоб так над ними врізалось по кручі —
в літописи плачу, війни з собою,
восходження стежиною крутою.
Окреслені двотінями прямими, —
і ніс і рот: натури міць гранітна
за строгий вік означилася ними:
у кожній рисі на виду зграніла.
Спираючись на посох став; а сивість —
лебідна! багор — бік торкає лівий
від ліхтаря, і повно, як гвоздички —
гарячий літа цвіт! горить розп’яття
на чорній рясі. Знов заліза скрики,
і щезла тінь від сторожа звіраста.
*
Сидять на ліжку в’язень і чернець,
і можна думати, що здавна друзі.
Обкине сяєво на виднокрузі
гроза — і миттю зводить нанівець.
А слабоцвітна свічка ліхтарева
по стінах розлива криваві мева.
— Навіщо, — дід питає тихо, — в церкві
ви збили бучу, бучу нечуванну?
В’язень
— Від давніх літ зростала думка — стану,
скажу: в обрядах душі, ніби мертві...
рятуємо собі істоту винну,
зневаживши і всесвіт і людину.
В священності життя, і тільки в ній! —
ми стаємо до тайн його причасні.
А так ми череда сліпа, що в царстві
аж товпиться: здобути смерть на дні,
де княжі козні та плоди гордині
народ звели на діяння злочинні,
Чернець
— Скажіть, — питає знову, — віру в Бога
чи зберегли на згірченому серці?
В’язень
— По храмах віра стала преубога;
вже — як тваринки, ниці травожерці,
взглядаємося ми в квітневу землю.
Я віру бережу — життям знаменну;
є вічна сила в зорях ненічних:
розумна, добра, творча! як закони,
її думки без брязкому мечів
ламають зло в щоденності безбожній.
Чернець
— При ній, ми, найгрішніші, звані
калік обмити в церкві, як лікарні.
В’язень
— Поклони та обряди в церкві зайві,
якщо єством згнили при вічнім сяйві;
ми мусимо торжественно приймати
його провістя в мисль і душу чисту;
від іскор-звізд і до тремкого листу
веління вищі повсякденно звати
і згоджувати з ними дії чесні —
тоді відкриються вселюдські весни.
Є два палючі полюси чуття
всьому єству від споконвіку дані.
І що до безладу чи до пуття
приводить, нам у тихому звучанні
на серці голос золотофіоля
підказує: слабий, мов з нетрів поля.
Та ми глухі до нього! тільки в час,
як любимо, чи жертви серця щирі
приймаємо, тоді на добрій лірі
сестриця сонця приграє для нас,
а наш тваринний егоїзм і люті
жадання — сплять, на ланцюгу прикуті.
Тоді, довірившись привітній силі,
в незримім сонці робим крок і зразу
до найсвітучіших троянд екстазу
зближаємось і стоїмо безкрилі.
Якби ступити далі! там найперші
скарбниці людського в довічній сфері.
Якась надсвітня іскренність потрібна
в духовній жертві, щоб туди ступити...
хто зможеться — зверхзоряна доріжка
душі дарує несмертельні вісті.
Чернець
— Стежину вибрано гаразд! посвятна,
вся до Фаворської гори прослалась.
В’язень
— Там голос тайний, ніби повів з моря —
березу: душу спрагнену, в просторах,
аж вихрить — пориває! а про вищу:
про душу всенародну здавна мрію;
вона, до істини йдучи й по кладовищу,
тоді спроможна протистати змію,
як їй святі скрижалі правди й права
з’являтимуться в скінії живій,
як їй земний ласкавий тепловій
довіє голос: дужчий, ніж держава,
а він зривається над голосним
огнем від жертв, відкіль безвілля дим
зникає крізь високий лан! єдина
і нерозбіжна воля рушить люд,
і гнів зроста в ножах на «господина»:
то попередження! грози прелюд!
І плід породить наша жертва скромна,
при многості для юних непомітна,
закономірна: виквітністю з квітня,
її півобраз дія грімна — громна
довершить, якщо дуки предурні
заграють на кривавій на струні.
Чернець
— З кривавого насильства, як зернини,
ніде на світі добрий плід не виник:
ні в злих, ні в їхніх ворогів, де мучать.
В’язень
— Я скоро вмру, офіра неминуча
і ствердження життя: є здогад, віра,
що музики яснопурпурна буча,
як у грозі над горами Паміра,
відбризкує краплини —в людські душі:
вони ж, ув’язнені в дочасній плоті
хотіли б камінь камер побороти
і вивласнити береги байдужі...
Чернець
— Є в філософії півправда й гріх:
гординя самознавства — з сфер усіх;
але твої духовні очі чисті.
В’язень
— Ми повні шуму життьового вщерть,
забули невблаготвориму смерть —
повернення на лоно нені: в вічність,
де тайні сполохи при глибині —
до воскресіння для світів празничних,
по відпочинку в незбагненнім сні.
Однаково: і творення і крах
доповнюють обличчя перемін:
і розгорить круговорот один
і затиха на рівних терезах.
А знов крилаті флейти над ночами
провіщують про хід у Царські брами.
*
Мій сину, — заперечує старий, —
про церкву чую думку помилкову.
Серед літа, бува, комашок рій
стемняє в лілії котрусь коронку:
отак і з церквою, що від Христа
основана — освячена! а войни
і бариші бруднять священний стан,
де пастирями стали недостойні.
Все ж має силу паруса й весла:
крізь два тисячоліття пронесла
і віри хрест, як на початку — чистий,
і слави неземної корогву.
Послухати, що вчать євангелисти
півсотні літ я, чтець найменший, зву.
Ти — як дитя, мудрець, і вдача чиста,
заплутуєшся в здогадах про тайни,
вони ж прості, всі речі надзвичайні,
як сонця раннього краса іскриться.
Дивись пряміш і серцю вір, і знай,
що є для відання людині край,
немов — непоборима дальністю ходу
у просторі і складність у єстві.
Та подаровано і змогу добру —
з простого пай висновувати свій.
Усі ми грішники нерозкаянні,
аж чорні в кроткім сяєві — паланні,
що від свічок найвищого престолу
блаженно ллється на домівлі наші.
А хочем янгола з ясних піддашшів
втягти в різню братів, як зверхвизвольну.
Тому й раби, як єсть раби сліпі,
хоч за копійку в ад візьми й купи».
Обидва підвелись, і світить їм
зажурений ліхтар в кутку нічнім.
Чернець поклавши в’язневі на плечі,
як з дерева — сухі, долоні темні,
дививсь; і враз зітхнув на всі старечі
запалі груди, і слова натхненні
прийшли з глибин, з душі прийшли вони:
«— о, милий Господи, охорони!»
Дідок прямує до дверей, і грима
об ковання його ціпок вишневий.
І скоро в скобах заревли, як леви,
заліза; пада світло за дверима.
VII. ВІДРАДА В’ЯЗНЯ
Смертельник до вікна іскрин цвітних
навколішках звернувсь і до стіни
припавши ліктями, впівголос марить:
«... я серцем чую лихо і напасть;
нам доля дві страшні дороги дасть
і на обох страхіття володарить.
Тиранську лють, як лють собак прокляту,
довіють грози в безневинну хату.
У синьому хітоні, мамо, — ні,
у свиті сірій стали ви над нами,
і вітер голубими голубами
аж кружиться і в свіжій ярині
вирує коло ніг, а гайвороння
і далі коло посвітів кричить,
і ніби шепчутьі лілії: мовчіть! —
а степ думки виказує спросоння,
і очі ріжучи, багряний дим
в обличчя, мамо, звідкись віє й віє...
де орище з кісток горить безвинне,
і змії мчать чорноземом рудим.
А ви, святі в світах — на самоті,
притиснувши дитя собі до лона,
пройшли матусю, добрі, як Мадонна,
і голуби літають несмутні...
вітчизно ранена! одна-єдина,
ви добрість у найбільшому стражданні
з’явили світові, — я несказанні
ридаю скорбі, ставши на коліна...»
VIII. РОЗМОВА ПРО ДОБРО І ЗЛО
Офіцер
— Добро і зло вскладняються між нами
і раз у раз міняються місцями.
В моральних бурях церква неспроможна
кермити кораблі, народних душ.
Коли кричать ножі: закон поруш! —
вона рида, як чайка придорожна.
Архаїка. Безсилля. А буття
громадиться владичними громами
і на палітрі барв незвісні гами
для серця в час утрати й здобуття,
готує з квіту місяця та сонця,
готує з квіту моря та землі.
А ви до мужнього життєприклонця
звертаєтесь, як діти — як малі.
Та, зрештою, життя створив Господь,
чого ж від нього треба відкректись?..
— Проходь і — учили б ви, — мерщій проходь
його стежками, кинутими в вись;
і ти спасеш свою несмертну душу,
як здійсниш ціль: «я повно жити мушу!» —
І допоможеш другому зійти
на радісні, мов райдуги, мости.
Чернець
— Біда: що вчення, то і — частонить:
ловись на принцип, рибко золота.
Жива ж істота духом голода
і плоттю. Тільки церква вірно вчить:
спасти людину в небезпеках клятих —
однаково, що й людство врятувати...
до Назорея — всім стежки окремі;
знов три волхви і зірка в Віфлеємі.
IX. ЗАМУРУВАННЯ ЖИВОГО
Димлять аж до склепіння смолоскипи,
побризкуючи смолами з огню.
І видно жовті, як первоцвіт липи,
наплічники під зірочку дрібну.
І видно: постаті красномундирні
у підземеллі стали коло ніші —
могили для живого, і синіші,
ніж зірми океан, при надвечір’ї
відбивши, — очі в’язня в глибині,
підземній тіні, ямі кам’яній...
горять, як ясносині свічі в ній,
з-під мармуру чола; горять без слова;
горять, притінені від чорних брів,
що гнів, здвигаючи, в двокрилля звів —
спокійний, дужий! кречетом спроквола
поводить погляди людина в тиші.
Лягли на зблідлий вид густі, страшливі,
відосвіти, як сонця плач — запікшись:
де тіні з кутні, в світі найчорніші.
На лоб, мов чорнозолото каштана,
волосся сплутаного пасмо пада.
І в кучмищі, і в бороді — безладдя,
безладдя одягу: людина вбрана
в костюм, що в нім озвалася в соборі.
Зривається на куцих ланцюгах —
як задратований, підбитий птах,
зривається в темниці непросторій.
На смерть прикуто в’язня до стіни;
надію, іскорку — на кротку скорб зміни.
Димлять аж до склепіння смолоскипи
і видно купи цегли пурпурові...
і поблизу стоять напоготові
два муляри, старі та куросліпі,
приведені як виконавці страти:
живого звелено замурувати.
Палахкотять багристі смолоскипи,
і видно: проти ніші судді стали,
цареприслужники пишноколірні:
тортурою хотять слова покірні
з душі смертельця вирвати в підвалі.
Прокурор
«— Він винуватий в закликах до смути,
що має ціль: державу похитнути
і віру православну; присуд — смерть».
І подає майстрам короткий знак
рукою; відгремить години чверть
у цеглі й інструменті посіпак,
при смолоскипах, що, як смерти злак,
колосяться, димлять; і от, по груди
замурували в’язня, — ребра трудить.
Лиш очі, плями сині! з ніші, з ями,
з могили, світяться: кричать огнями.
Ось, прокурор спинивши мурування,
вже вирікає в’язневі: «— остання
життя хвилина! згодні ви, чи ні —
про каяття прилюдно заявити?»
В’язень
— Ні, я прощення праведній вині
діждусь від вищих сил і в іншім світі.
Прокуpop
— Жахлива впертість! ви — душа камінна,
з чавунним серцем, крижаною кров’ю.
Здається, перший раз така людина
приходить по живому трьохвіков’ю.
Останній просвіт згідности погас —
нечувана запеклість губить вас!
В’язень
— Мій гнів гіркий кипить! по хатах лють
на вас; нічого, скоро й тих зітнуть,
що мучать мій народ у злій нужді,
беззахисних терзають. Помсти ждіть!
Залізним полум’ям і голосним
бичем і криком дужним, ніби грім,
у прірву пекла мерзких поженуть
і поженуть у прірву! Падло, пси,
у гній туди, від сонця вам і путь,
бо злими на землі жили ви всі.
Нехай скоріш кладуть передо мною
стіну, бо ти особою брудною
своєю сердиш душу в смертний час,
а я забутись хочу від нещасть.
Прокурор
— Ти студодій: піддався князю тьми,
що підніма знамена на руїні
суспільства й сіє лютість між людьми.
Тобі — пропасти у труні камінній.
В’язень
— Дух вічний, добросвітлий: правди дух
витає! — вам його несила вбити.
Прокурор
— В тобі нема його, нема! потух;
ти — збурник розбиття несамовитий.
Стоїш в імперії святій, як тать,
упійманий на злочині тяжкому;
умреш отут. Майстри, скоріш кінчать!
В’язень
— На серці смутно; бережися грому:
я відчуваю хід його над нами.
Прокурор
— Злякати хочеш тайними словами,
давно минула віра в знаки долі.
*
І — дивний випадок! притьма на пітьмі
догримнуло в підзем’я прохолодні:
міднокамінний тартар міг отак гриміти!
На корені, обплакану тюрму
рвонуло, аж, похилий слабожил,
здригнувся муляр — так, що з рук йому
руда цеглина випала на діл
і розкололась. Навіть слідчий, стиха
промовивши два слова прокурору,
по сходах кованих пішов нагору:
бо вже до серця доторкнулось лихо.
В дворі — пожежа! дуб, що сотню літ
при небі з вітерцями гомонів
і жолуді ронив до каменин,
освічує безвидний кругосвіт;
в огненній мантії посеред двору
буяє, ніби цар, бушує — сяє,
і офіцерові, крізь млу недобру,
навіює чуття жалю безкрає,
страждання з провісти, незнаний жах.
До болісти душевної вражає
нещастя допиту і шум огню.
*
Напроти в’язня всі — як на ножах,
пережидали: що робити далі;
аж ось вернувся слідчий і одну
хвилину шепотів до прокурора.
І всі виходять, і в тюрмі-підвалі
диміє привидами пітьма хвора.
X. ВИДІННЯ СМЕРТНИКА
В півсні — півсмерті, в трансі — забутті,
прикованому виді лося: він
стрічає на крайсвітницькій путі,
мару-ману з неміряних низин.
Вінцем: як фосфор, по світах приблудна,
прочорнена в окрасах, заступила
схил півдня! від її дихання — буря
біжить, і в дуба грає кожна жила.
Кажанячими крильми церкву вкрай
і звід позастувавши світляний,
могутник — через смерть, немов прибій
собі коронні леви підкоря.
Гримить рогами, гублячи селян! —
і скрізь розвалля в куряву стемня.
Кіннота переймає; сила горня! —
вже мчать, як вал, з алмазними щитами,
вже мчать, як вал, з палючими списами,
і всюди білий хрестик в оборонця.
Зближається їх стан: життя світлити,
де вкруг димами із пожеж закриті,
сумують рідні сироти в лахмітті.
Там станеш над безоднею, там край
прямокамінних гір, що з тучі! знай:
понад кипучу ніч — глибочину
проклалися, в стежину рятівну,
щаблі на іспит: є неложна віра —
ти пройдеш, а нема, то жовтосіра
кістками — струїть вічна смерть на дні,
вкриваючи під ватрища чадні.
І дійдеш до середини; притьма
озветься голос найдорожчий нам —
то мати! все боїться, що, хиткий,
в безодню можеш впасти з висоти.
І стерплюючи невстижимі болі,
оглянутися хочеш мимоволі,
не можна! йди в духовній правді строгій,
без оглядання на земні дороги.
XI. СХИМНИКІВ ДОКІР
День — чистий, як сльоза; і як дитя —
слухняний сад по скорбі цілонічній.
Світуча ластівка зійшла в почині
з крайнеба, звівши віял розвиття.
На кладовищі тишина; мов знати:
чиясь одна за всіх навколо — дума.
Вони ж під плитами відпочивати
лягли, де близько чорний птах очума —
до відпурху, а туркіт, білий птах,
при келії тропою приступа
і дідові злітає аж на плечі,
що, сам, складає сповіді чернечі...
при камені-столі, коло тополь,
дідок докінчує рядки урочні.
Попломенів з могил жовтофіоль
і загляда, як вість, людині в очі.
«... Я вже старий і немічний; останні
слова до вас, вельможні, промовляю.
Ви вкрали цінності, хатинам дані,
і злидні правих довели до краю...
в багаття кров проллється! судді ниці
порозбігаються і згинуть псами
під тинню, а вершителі, ті самі,
що мучили, впадуть, як скот в ризниці:
впадуть! від сонця сили, втіхам зміна,
невідклонима кара мчить валами.
Сльоза і крови бризка безневинна —
тяжкіші, ніж планети, що над нами.
Обвалиться кормига, скрізь обклята,
і попридушуються змії многі,
а многі погризуться! Будуть свята
і голод, і усобиця; і взята:
чужинністю зачумленою взята,
країна праведна — під звірі чорнорогі,
аж двічі перетерпить смерть. Воскресне! —
воскресне страдниця, й дитя трьохвесне
засвітить світнички в святковій хаті.
Розвіймо грізний страх! благословен,
хто в мороках для просвітку дорогу
торує, смерть зневаживши: і день
і ніч, між звірствами, торує строгу.
Чи всовіщу молодшого царя? —
якби він гордість подолавши, зміг
помилувати речника в тюрмі!..
і взнав: як воля душу назаря —
жоржина всесвіту: огні, пролиті
від другого від сонця в вишнім світі.
Тут — ніч біди! безока тьма надиться;
я волі вимагаю для правдивця.
Берлін 1944
Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.
ПРОЛОГ
Герольди Бога, мечоносці світла,
вже зоренілися крізь теплу сферу:
хмаристу в місяць і сонцеозерну,
що братками на цвинтарі звітріла.
Світкі вінцями, чули, як дзвінична,
аж божеволіючи, б’ється мідь:
звіщає хати — на поріг сторіччя —
що сарана безодняна димить.
Чого ж, лебідниками в літній обцвіт,
герольди неба завітали, добрі?
*
Крізь пароси віконні в людний храм
летять — і ніби люстра громівна,
навкружно постатей світучих шість,
одна по одній вирікають вість.
Начальний дух: протизаконця звідси,
крізь смерть вестимуть — істину стерпіти.
А другий дух: для грішника в душі
спалає мужність! кутня не встрашить.
І слідом третій: знак добра на серці
блукач відчує, ніби страстотерпний.
Четвертий дух: для справедливих мір
зведуться терези — як тінь суда.
І п’ятий дух: красою втішить зір
земля, для переступника трудна.
А шостий: при в’язниці й храмі — двічі
врятують бунтаря любови свічі.
Провіщували — зникли! тільки чути:
мов поломіння від зірок тремтить,
мов ходять грози з глибочин, розкуті
щось має статися в пекучу мить.
І. МОЛОДИЙ ЦАР
Коронування; торжество; цвітнить Микола –
у пурпурі, країна й досі гола.
Лампадка клена, красна — листвяна,
вся спломенить на згір’ї восени,
коли в блакиті льоник пролина,
відомлячи серця про сніжні сни:
отак причарує і цар доладний
в огненній мантії старих століть,
дарма, що на грімких, мов тьма кайданів,
на горах кривди трон його стоїть.
Кричать, нечутні на землі нікому,
кричать своє предвістя сурми долі.
А сутозлотну зводячи корону,
празничить імператор; гордий! кволі
ростуть, мов дерево, що губить лист
на мертву воду та замшілий міст,
думки царя в державній авреолі.
*
В помазаника найчинніший вид:
від лоба зимно-білого навслід
до гожого підвусся й бороди...
а от, хоч іскру, в сполох породи,
природо! очам з тихими кружками,
ато ж пристигли ладно, примикавшись.
Веснянкуватий тон: як від живиць,
без ритви, що уява й духу міць
врізають на міжбрів’я й молодим,
без виразу глибинного, що ним
світлилися з двірців будови лиць.
В царя привітливість ясна з обличчя,
без полиску світляві брови й вуса.
Проходить мимо течія подій живуща
що вінценосного в старі сторіччя
манивши, серця глибину терзала,
а гілка знань ронила краплю з жала...
минулося! чудовий такт і спокій
в царя, — і сон в натурі тихоокій.
Серйозність офіцера в самодержця
і мірний вистрій розуму і серця.
Корона двоопукла, й самоцвітні,
мов з м’яти зірочки та з ягід — в житі:
по золоту сіяють гранівці.
Тут міт блискучий гордістю зміцнів,
як ґніт на всеросійськім каганці.
Щоб він аж понад північ вигрів світ,
так сто племен, як скот у калабані,
і царський дядько і чинів синкліт
в олії топлять, злигоднями вбраних.
Ситіші люди, що були колись,
горіли пишно, а тепер — дивись! —
лиш кості й шкури, купані в Дніпрові
і сушені, — мокрісінкі ж від крови...
Чадітиме імперія вгорі,
аж поки вдарять вічні дзиґарі.
II. «КОЩУНСТВО» БУНТАРЯ
В соборі многосвічна служба! знову:
за імператора на троні вирізному.
Внизу чорніє люд, а голосний,
а хор за новозваного царя —
в прослав’я крила розширя,
над суєтою дум і дій.
О, благоліпний храм! і ризи білі — взорні,
і в зелень трав, і в цвіт огню, що з горнів,
і в крови цвіт! і крови, і по скрутах,
кісток, що жовті, тліють скрізь,
кісток, до суду світлого закутих
в замки і забуття заліз.
Над городом і досі тінь Андрія
стоїть і край благословля.
Собор — соняшники — страждання — мрія,
моя земля, моя земля!
Снують священики, і голосний
і хор за новозваного царя —
в благання крила розширя,
до ангелів: їх дум і дій.
А хтось: одежа темна в строгім ладі,
добіг до Царських до воріт собору,
всіх поспитав: « — простіть, кому ми раді,
вінчанному тиранові крадкому,
новому іродові на Вкраїні
і ключодержцю в царстві тьми?!.
мій люду, вільний стань віднині
і сам берись до скіпетра: візьми
його у чесні руки, геть царя!»
Народ аж кам’яніє. В тиші відгоря
і пада, мов соснина з сивоміддя —
на спливі ночі зрізана, свіча:
і пада і згаса; і відзнача
подію — мова сонця, серцю рідна:
з вікна злилась на таїнство хреста
престольного! іскрить, ясна й густа.
Буває несподіванка: так птиця
відпурхнула з трави в живу блакить.
Громада вражена тисячолиця,
на смерть стурбована, як віл — мовчить;
мовчить і очі втоплює, як віл,
що в полині натрапив на орла,
коли поволі пасся, і росу лила
ромашка в вітрі, на вершках могил, —
мовчить і втоплює широкі очі
в промовця, що волоссям темний, мов крило
крякучого, коли пройшло пів ночі,
пів ночі під зеленим місяцем пройшло.
Такий і бородою темний; сам не свій! —
обличчя: мармур з острова блідий,
блідий несамовито, а запалими очима,
що блиску повні, він — як синь непритишима
в гіркущій океановій воді,
коли над нею чаєчки спадні
леніють, а гроза із півдня грима...
Душа самотня посеред собору —
чи з люду відповідь почує скору?
Вскорбіли в клірі, мов при василіску,
що викинувся з пекляного приску.
Архієпископ сивий — поглядом стрічався;
як дощик, борода голубувата.
На ризі кожна гілочка-причара
яскріє, яснозлотна, від сузір’я взята.
І взори мітри міняться казково
промічниками самоцвітними: як сонця слово.
Архієпископ опирає руку хвору —
на жезл, бо чує: в грудях біль ячить...
А цареборець від тісного збору
відмови все чекає! тиск мовчить.
Чиновники бронзомедальні, слуги трону,
устами — пряники, очима — крига,
погрозовіли на виду; свою темночервсну
особу генерал у гніві двига...
« — кощунство й зрада! він — смутьян, мазепа,
узять під стражу дерзкого злочинця!»
Поволокли; і от, як слід, як треба,
земля соняшникова знов по вінця
законности і тихомир’я повна.
І корогва ряхтить злотокоштовна,
під нею — щира, тиха, добронравна,
бабуся б’є поклін: як зірка, давня.
III. ЖЕБРУЩА КАЛІЧ
Як бунтаря виводжено з собору,
старці гугнявлячи заголосили.
І поскрипівши релями щосили,
протягували руку жовту вгору.
— Ой, згляньтесь, люди милосердні!..
вам видно світ, а ми — незрячі,
покарані за согрішіння смертні,
у тьмі кромішній мучимось, у плачі
ночуєм ніч і днюєм день, і вік
без сонця-місяця Господня
живем, і каменя плита холодна,
весь дім і домовина для калік...
— ой, згляньтесь, людоньки! нам отчий край,
немов темниця, просим: доню, синку,
наш братіку ріднесенький, подай
на хліб святий, хоч на черству скоринку,
на крихітку дрібнесеньку! подай,
бо їсти хочеться!..
Одні стоять, а ті — на східцях, на камінні,
коло мисок покорчились; обрубки
рожевіють у дранті, згноєні ямки, аж сині:
нема очей. Бабусі-чорнозубки
з лахміття підкидають висохлу, мов корінь, руку,
діди у ковтунах, від бруду сірі,
руді від сонця, в торбинках, обпершись об карлюку,
бурмочуть, хрестяться. Сліпець на лірі
вискриплює протяжно й примовля –
як турок, сидячи на цеглі стертій.
І діти, ніби з царства смерти,
в сорочечках, чорніших, ніж земля,
стоять і ждуть. А старші — ті до всіх
чіпляються і просять, просять їх:
— ой, згляньтесь, браття, людоньки рідненькі,
вам розвидняється веселий світ,
а ’д нас могила батька-неньки,
і та закрита тьмою; поможіть!..
*
Немов колесувати, над вороння-галич,
ведуть, а він, відчувши жаль,
гіркий відчувши в грудях: мов кинджал,
зітхнув від болю і в жебрущу каліч
звернув пекучу мову: «— люди! ви —
такі ж, як другі з-посеред живих...
Чому без добробутства й ласки рідних
судилось гнити в непросвітних злиднях,
убогим душам гнити на цеглинні?..
бо є злочинці! є вельможі — винні!
Скорблю я страшно, бо глибин змія
отрутою заворожила й смертю
світ передгрозовий. Життя принісши в жертву,
жадає просвітку душа моя:
передчуваю — чую, що повсюди
від нього будуть очі всіх зогріті...
Жорстокі уряди минуть, а люди
радітимуть на весняному світі».
Як він до знівечених починав
болючу думку мовити-страждати,
два офіцери, важні провожаті,
аж шарпнули м’ятежця за рукав,
та жестом гідним, ніби княжим, він
їх дужі руки в сторони відвів;
тоді: «— ходім!» спокійно проказав.
І повели безкрилого щодуху
на камінь — мощений, мов пляжі фінця;
і фаетон, що біг тихіш від пуху,
спинили: подорожжя для злочинця.
Стихає рівний цокіт на камінні;
між хмар — вікнини білосвітні.
IV. ВІКНО ПРИРЕЧЕНОГО
Тюрма тверда, як фабрика страждання! —
де в городській окраїні безрідне.
Нагадує: від неба влада в порятунок дана,
а демон по сусідству з нами діє.
Напроти — мирний цвинтар; над гробками
полуцвітка і резеда радіє,
нагадуючи: смерть стоїть за нами,
а ти щодня втішаєш нас, надіє!
Хрести і з ними наш останній сад —
як тяжко споглядати перед смертю,
відрікшися простих, простих розрад,
а визалізнюючи думку вперту,
ведучи вперту думку в кріпость лиха
і там, з любови ж до життя, кінчити
останній день, знайти вечірні віти
в саду, де — тлін, а поряд — квітка тиха.
І горда скорб, і ніжний жаль до всіх
у душу в’язневі влились відразу.
Крізь ґрати видно: світ притих
і ластівки минають урну-вазу.
Відходь від ясности і скній,
і слухай: дальній ключ та зброя грима.
Як темно! крихта сонця при вікні —
гірка, людині з синіми очима.
Відходь і починай гадати
про життьові дари і втрати,
добро і суть, і випадок, і зло —
як змій, на землю наповзло.
«... Подивишся, хрести в гілках широколистих,
і херувими з мармуру — хористи,
при сонмі сокровенному зустріли нас ...
і всі ми помремо: і свічкогас
і граф! а ворогуєм повсякчас.
Бо світ змінився люто: щоб ступити крок —
кривава плата! нею світ промок.
Нездвижна тишина і зельний спокій,
і цвіт палкий на кладовищі.
А стислий напис на плиті: голубоокій
і зважній юності повчення віщі.
Юдоль забувши, суєтністю шумну,
серед незлобних мертвих знайдуть правду —
про мир! благословення, добру думку
і остереження про гибель адську.
Серед хрестів: з небес життя в цвіту
відсвітиться на стежечку просту.
Без мови, руки тиснучи до скронь,
прикам’янів приречений: сидить —
у млі, а думи гострі, як огонь,
єство терзають! відійти ж куди? —
вже й молодість, рожевий привид гаю,
спливла, над прірвою відчаю,
минає день, заглянувши крізь ґрати,
в сльозах лазурних: жовтими очима.
А потім почало з вікна палати;
чорніє! небо сни зачинять.
Спинилась дія добрих сил: завмерла —
вгорі, під зореницями спокою,
збудили ж морок демони дерзання-бою,
піднявши сині з виблисками берла.
Тяжкі сонця червоного заліза
гуркочуть, божевільні, по кругах;
і в крахах шарахких дрижить, аж сиза,
земля, і знову ніч курить, як прах.
Мов душать безневинну душу світу,
горять предсмертні крики серед ночі,
як зойки з крови та плачі жіночі,
і видно плоть порізану-побиту.
Прокляття на землі, діла звірині! —
холодний дощ на квіти безневинні.
Січуть потоки злив, журливі — косі,
то землю чорну, то зеленосиню.
А смертник молодий сидить і досі,
без сліз оплакує свою святиню.
V. СЕРДЕЧНА СКАРГА
«... Життя було — тобі щоденна жертва,
і в кожному зітханні знак любови,
і в кожному привіті празникові
слова! душа, терпіннями немертва,
в годину кривди — долю дожидала:
що над безоднею мій день почне —
крізь сіроголубий алмаз очей —
всміхнувшись; а немов бджолині жала,
супроти бунту, чула в тихім жесті,
з ним і причару: нібито крізь сон,
до моря, моря — відплеску з оркестрів,
де на весінній берег прилилось,
де і вінеччя в повіви схиля,
схиля пломінне зілля на пісок,
до ніг, — мов слово ласки, що земля
склада сама: в зірки його піднось!
Тобі душа моя з незгод неясна,
і скоро згаснуть спомини про мене...
а мов глибиння, з вихорів зелене,
зметнеться привид часом! іскор пасма
прорвуться через потем’я густе
і пролетять притьма перед тобою,
де, біля круч, тропою листковою
ітимеш від гірких, нудних пустель.
Чудні часи! і спивши роси щастя,
і взнавши рани серця від чужих,
здригнешся — до плачу: серед крижин,
відкіль щоденний сон тобі віддасться.
Твоя правдива і жива душа,
простуючи близь моря життьового,
навчиться розбрані: з-за правди, строго! —
і взнає силу, що серця руша.
Коли ж омани з моря знов загрозять
і їхня гіркота хлюпне нестерпна, —
згадаєш слово ласки в днину горя,
з пісків, як процвіток, світнеться...»
VI. ВІРОСПОВІДНИЙ СПІР
Відразу брязнуло — заскреготіло,
і проступили в двері, тяжко куті,
тюремник і священик, що несміло,
від ліхтаря — при відблистові в сутінь,
глядів на в’язня, входячи потиху.
Слабий і співчутний чужому лиху;
старий! мов сон — сідав; туманний пух
на притемнілім черепі леліє.
І в ниті починається від вух,
і рідко тчеться вниз і набік віє
на грудях борода в дрібного діда,
стрючечка, чорноризця, суховида.
Зіниці з-під рослиночок кошлатих
звернулись, ніби скипочки горючі;
і скільки треба мислити — страждати,
щоб так над ними врізалось по кручі —
в літописи плачу, війни з собою,
восходження стежиною крутою.
Окреслені двотінями прямими, —
і ніс і рот: натури міць гранітна
за строгий вік означилася ними:
у кожній рисі на виду зграніла.
Спираючись на посох став; а сивість —
лебідна! багор — бік торкає лівий
від ліхтаря, і повно, як гвоздички —
гарячий літа цвіт! горить розп’яття
на чорній рясі. Знов заліза скрики,
і щезла тінь від сторожа звіраста.
*
Сидять на ліжку в’язень і чернець,
і можна думати, що здавна друзі.
Обкине сяєво на виднокрузі
гроза — і миттю зводить нанівець.
А слабоцвітна свічка ліхтарева
по стінах розлива криваві мева.
— Навіщо, — дід питає тихо, — в церкві
ви збили бучу, бучу нечуванну?
В’язень
— Від давніх літ зростала думка — стану,
скажу: в обрядах душі, ніби мертві...
рятуємо собі істоту винну,
зневаживши і всесвіт і людину.
В священності життя, і тільки в ній! —
ми стаємо до тайн його причасні.
А так ми череда сліпа, що в царстві
аж товпиться: здобути смерть на дні,
де княжі козні та плоди гордині
народ звели на діяння злочинні,
Чернець
— Скажіть, — питає знову, — віру в Бога
чи зберегли на згірченому серці?
В’язень
— По храмах віра стала преубога;
вже — як тваринки, ниці травожерці,
взглядаємося ми в квітневу землю.
Я віру бережу — життям знаменну;
є вічна сила в зорях ненічних:
розумна, добра, творча! як закони,
її думки без брязкому мечів
ламають зло в щоденності безбожній.
Чернець
— При ній, ми, найгрішніші, звані
калік обмити в церкві, як лікарні.
В’язень
— Поклони та обряди в церкві зайві,
якщо єством згнили при вічнім сяйві;
ми мусимо торжественно приймати
його провістя в мисль і душу чисту;
від іскор-звізд і до тремкого листу
веління вищі повсякденно звати
і згоджувати з ними дії чесні —
тоді відкриються вселюдські весни.
Є два палючі полюси чуття
всьому єству від споконвіку дані.
І що до безладу чи до пуття
приводить, нам у тихому звучанні
на серці голос золотофіоля
підказує: слабий, мов з нетрів поля.
Та ми глухі до нього! тільки в час,
як любимо, чи жертви серця щирі
приймаємо, тоді на добрій лірі
сестриця сонця приграє для нас,
а наш тваринний егоїзм і люті
жадання — сплять, на ланцюгу прикуті.
Тоді, довірившись привітній силі,
в незримім сонці робим крок і зразу
до найсвітучіших троянд екстазу
зближаємось і стоїмо безкрилі.
Якби ступити далі! там найперші
скарбниці людського в довічній сфері.
Якась надсвітня іскренність потрібна
в духовній жертві, щоб туди ступити...
хто зможеться — зверхзоряна доріжка
душі дарує несмертельні вісті.
Чернець
— Стежину вибрано гаразд! посвятна,
вся до Фаворської гори прослалась.
В’язень
— Там голос тайний, ніби повів з моря —
березу: душу спрагнену, в просторах,
аж вихрить — пориває! а про вищу:
про душу всенародну здавна мрію;
вона, до істини йдучи й по кладовищу,
тоді спроможна протистати змію,
як їй святі скрижалі правди й права
з’являтимуться в скінії живій,
як їй земний ласкавий тепловій
довіє голос: дужчий, ніж держава,
а він зривається над голосним
огнем від жертв, відкіль безвілля дим
зникає крізь високий лан! єдина
і нерозбіжна воля рушить люд,
і гнів зроста в ножах на «господина»:
то попередження! грози прелюд!
І плід породить наша жертва скромна,
при многості для юних непомітна,
закономірна: виквітністю з квітня,
її півобраз дія грімна — громна
довершить, якщо дуки предурні
заграють на кривавій на струні.
Чернець
— З кривавого насильства, як зернини,
ніде на світі добрий плід не виник:
ні в злих, ні в їхніх ворогів, де мучать.
В’язень
— Я скоро вмру, офіра неминуча
і ствердження життя: є здогад, віра,
що музики яснопурпурна буча,
як у грозі над горами Паміра,
відбризкує краплини —в людські душі:
вони ж, ув’язнені в дочасній плоті
хотіли б камінь камер побороти
і вивласнити береги байдужі...
Чернець
— Є в філософії півправда й гріх:
гординя самознавства — з сфер усіх;
але твої духовні очі чисті.
В’язень
— Ми повні шуму життьового вщерть,
забули невблаготвориму смерть —
повернення на лоно нені: в вічність,
де тайні сполохи при глибині —
до воскресіння для світів празничних,
по відпочинку в незбагненнім сні.
Однаково: і творення і крах
доповнюють обличчя перемін:
і розгорить круговорот один
і затиха на рівних терезах.
А знов крилаті флейти над ночами
провіщують про хід у Царські брами.
*
Мій сину, — заперечує старий, —
про церкву чую думку помилкову.
Серед літа, бува, комашок рій
стемняє в лілії котрусь коронку:
отак і з церквою, що від Христа
основана — освячена! а войни
і бариші бруднять священний стан,
де пастирями стали недостойні.
Все ж має силу паруса й весла:
крізь два тисячоліття пронесла
і віри хрест, як на початку — чистий,
і слави неземної корогву.
Послухати, що вчать євангелисти
півсотні літ я, чтець найменший, зву.
Ти — як дитя, мудрець, і вдача чиста,
заплутуєшся в здогадах про тайни,
вони ж прості, всі речі надзвичайні,
як сонця раннього краса іскриться.
Дивись пряміш і серцю вір, і знай,
що є для відання людині край,
немов — непоборима дальністю ходу
у просторі і складність у єстві.
Та подаровано і змогу добру —
з простого пай висновувати свій.
Усі ми грішники нерозкаянні,
аж чорні в кроткім сяєві — паланні,
що від свічок найвищого престолу
блаженно ллється на домівлі наші.
А хочем янгола з ясних піддашшів
втягти в різню братів, як зверхвизвольну.
Тому й раби, як єсть раби сліпі,
хоч за копійку в ад візьми й купи».
Обидва підвелись, і світить їм
зажурений ліхтар в кутку нічнім.
Чернець поклавши в’язневі на плечі,
як з дерева — сухі, долоні темні,
дививсь; і враз зітхнув на всі старечі
запалі груди, і слова натхненні
прийшли з глибин, з душі прийшли вони:
«— о, милий Господи, охорони!»
Дідок прямує до дверей, і грима
об ковання його ціпок вишневий.
І скоро в скобах заревли, як леви,
заліза; пада світло за дверима.
VII. ВІДРАДА В’ЯЗНЯ
Смертельник до вікна іскрин цвітних
навколішках звернувсь і до стіни
припавши ліктями, впівголос марить:
«... я серцем чую лихо і напасть;
нам доля дві страшні дороги дасть
і на обох страхіття володарить.
Тиранську лють, як лють собак прокляту,
довіють грози в безневинну хату.
У синьому хітоні, мамо, — ні,
у свиті сірій стали ви над нами,
і вітер голубими голубами
аж кружиться і в свіжій ярині
вирує коло ніг, а гайвороння
і далі коло посвітів кричить,
і ніби шепчутьі лілії: мовчіть! —
а степ думки виказує спросоння,
і очі ріжучи, багряний дим
в обличчя, мамо, звідкись віє й віє...
де орище з кісток горить безвинне,
і змії мчать чорноземом рудим.
А ви, святі в світах — на самоті,
притиснувши дитя собі до лона,
пройшли матусю, добрі, як Мадонна,
і голуби літають несмутні...
вітчизно ранена! одна-єдина,
ви добрість у найбільшому стражданні
з’явили світові, — я несказанні
ридаю скорбі, ставши на коліна...»
VIII. РОЗМОВА ПРО ДОБРО І ЗЛО
Офіцер
— Добро і зло вскладняються між нами
і раз у раз міняються місцями.
В моральних бурях церква неспроможна
кермити кораблі, народних душ.
Коли кричать ножі: закон поруш! —
вона рида, як чайка придорожна.
Архаїка. Безсилля. А буття
громадиться владичними громами
і на палітрі барв незвісні гами
для серця в час утрати й здобуття,
готує з квіту місяця та сонця,
готує з квіту моря та землі.
А ви до мужнього життєприклонця
звертаєтесь, як діти — як малі.
Та, зрештою, життя створив Господь,
чого ж від нього треба відкректись?..
— Проходь і — учили б ви, — мерщій проходь
його стежками, кинутими в вись;
і ти спасеш свою несмертну душу,
як здійсниш ціль: «я повно жити мушу!» —
І допоможеш другому зійти
на радісні, мов райдуги, мости.
Чернець
— Біда: що вчення, то і — частонить:
ловись на принцип, рибко золота.
Жива ж істота духом голода
і плоттю. Тільки церква вірно вчить:
спасти людину в небезпеках клятих —
однаково, що й людство врятувати...
до Назорея — всім стежки окремі;
знов три волхви і зірка в Віфлеємі.
IX. ЗАМУРУВАННЯ ЖИВОГО
Димлять аж до склепіння смолоскипи,
побризкуючи смолами з огню.
І видно жовті, як первоцвіт липи,
наплічники під зірочку дрібну.
І видно: постаті красномундирні
у підземеллі стали коло ніші —
могили для живого, і синіші,
ніж зірми океан, при надвечір’ї
відбивши, — очі в’язня в глибині,
підземній тіні, ямі кам’яній...
горять, як ясносині свічі в ній,
з-під мармуру чола; горять без слова;
горять, притінені від чорних брів,
що гнів, здвигаючи, в двокрилля звів —
спокійний, дужий! кречетом спроквола
поводить погляди людина в тиші.
Лягли на зблідлий вид густі, страшливі,
відосвіти, як сонця плач — запікшись:
де тіні з кутні, в світі найчорніші.
На лоб, мов чорнозолото каштана,
волосся сплутаного пасмо пада.
І в кучмищі, і в бороді — безладдя,
безладдя одягу: людина вбрана
в костюм, що в нім озвалася в соборі.
Зривається на куцих ланцюгах —
як задратований, підбитий птах,
зривається в темниці непросторій.
На смерть прикуто в’язня до стіни;
надію, іскорку — на кротку скорб зміни.
Димлять аж до склепіння смолоскипи
і видно купи цегли пурпурові...
і поблизу стоять напоготові
два муляри, старі та куросліпі,
приведені як виконавці страти:
живого звелено замурувати.
Палахкотять багристі смолоскипи,
і видно: проти ніші судді стали,
цареприслужники пишноколірні:
тортурою хотять слова покірні
з душі смертельця вирвати в підвалі.
Прокурор
«— Він винуватий в закликах до смути,
що має ціль: державу похитнути
і віру православну; присуд — смерть».
І подає майстрам короткий знак
рукою; відгремить години чверть
у цеглі й інструменті посіпак,
при смолоскипах, що, як смерти злак,
колосяться, димлять; і от, по груди
замурували в’язня, — ребра трудить.
Лиш очі, плями сині! з ніші, з ями,
з могили, світяться: кричать огнями.
Ось, прокурор спинивши мурування,
вже вирікає в’язневі: «— остання
життя хвилина! згодні ви, чи ні —
про каяття прилюдно заявити?»
В’язень
— Ні, я прощення праведній вині
діждусь від вищих сил і в іншім світі.
Прокуpop
— Жахлива впертість! ви — душа камінна,
з чавунним серцем, крижаною кров’ю.
Здається, перший раз така людина
приходить по живому трьохвіков’ю.
Останній просвіт згідности погас —
нечувана запеклість губить вас!
В’язень
— Мій гнів гіркий кипить! по хатах лють
на вас; нічого, скоро й тих зітнуть,
що мучать мій народ у злій нужді,
беззахисних терзають. Помсти ждіть!
Залізним полум’ям і голосним
бичем і криком дужним, ніби грім,
у прірву пекла мерзких поженуть
і поженуть у прірву! Падло, пси,
у гній туди, від сонця вам і путь,
бо злими на землі жили ви всі.
Нехай скоріш кладуть передо мною
стіну, бо ти особою брудною
своєю сердиш душу в смертний час,
а я забутись хочу від нещасть.
Прокурор
— Ти студодій: піддався князю тьми,
що підніма знамена на руїні
суспільства й сіє лютість між людьми.
Тобі — пропасти у труні камінній.
В’язень
— Дух вічний, добросвітлий: правди дух
витає! — вам його несила вбити.
Прокурор
— В тобі нема його, нема! потух;
ти — збурник розбиття несамовитий.
Стоїш в імперії святій, як тать,
упійманий на злочині тяжкому;
умреш отут. Майстри, скоріш кінчать!
В’язень
— На серці смутно; бережися грому:
я відчуваю хід його над нами.
Прокурор
— Злякати хочеш тайними словами,
давно минула віра в знаки долі.
*
І — дивний випадок! притьма на пітьмі
догримнуло в підзем’я прохолодні:
міднокамінний тартар міг отак гриміти!
На корені, обплакану тюрму
рвонуло, аж, похилий слабожил,
здригнувся муляр — так, що з рук йому
руда цеглина випала на діл
і розкололась. Навіть слідчий, стиха
промовивши два слова прокурору,
по сходах кованих пішов нагору:
бо вже до серця доторкнулось лихо.
В дворі — пожежа! дуб, що сотню літ
при небі з вітерцями гомонів
і жолуді ронив до каменин,
освічує безвидний кругосвіт;
в огненній мантії посеред двору
буяє, ніби цар, бушує — сяє,
і офіцерові, крізь млу недобру,
навіює чуття жалю безкрає,
страждання з провісти, незнаний жах.
До болісти душевної вражає
нещастя допиту і шум огню.
*
Напроти в’язня всі — як на ножах,
пережидали: що робити далі;
аж ось вернувся слідчий і одну
хвилину шепотів до прокурора.
І всі виходять, і в тюрмі-підвалі
диміє привидами пітьма хвора.
X. ВИДІННЯ СМЕРТНИКА
В півсні — півсмерті, в трансі — забутті,
прикованому виді лося: він
стрічає на крайсвітницькій путі,
мару-ману з неміряних низин.
Вінцем: як фосфор, по світах приблудна,
прочорнена в окрасах, заступила
схил півдня! від її дихання — буря
біжить, і в дуба грає кожна жила.
Кажанячими крильми церкву вкрай
і звід позастувавши світляний,
могутник — через смерть, немов прибій
собі коронні леви підкоря.
Гримить рогами, гублячи селян! —
і скрізь розвалля в куряву стемня.
Кіннота переймає; сила горня! —
вже мчать, як вал, з алмазними щитами,
вже мчать, як вал, з палючими списами,
і всюди білий хрестик в оборонця.
Зближається їх стан: життя світлити,
де вкруг димами із пожеж закриті,
сумують рідні сироти в лахмітті.
Там станеш над безоднею, там край
прямокамінних гір, що з тучі! знай:
понад кипучу ніч — глибочину
проклалися, в стежину рятівну,
щаблі на іспит: є неложна віра —
ти пройдеш, а нема, то жовтосіра
кістками — струїть вічна смерть на дні,
вкриваючи під ватрища чадні.
І дійдеш до середини; притьма
озветься голос найдорожчий нам —
то мати! все боїться, що, хиткий,
в безодню можеш впасти з висоти.
І стерплюючи невстижимі болі,
оглянутися хочеш мимоволі,
не можна! йди в духовній правді строгій,
без оглядання на земні дороги.
XI. СХИМНИКІВ ДОКІР
День — чистий, як сльоза; і як дитя —
слухняний сад по скорбі цілонічній.
Світуча ластівка зійшла в почині
з крайнеба, звівши віял розвиття.
На кладовищі тишина; мов знати:
чиясь одна за всіх навколо — дума.
Вони ж під плитами відпочивати
лягли, де близько чорний птах очума —
до відпурху, а туркіт, білий птах,
при келії тропою приступа
і дідові злітає аж на плечі,
що, сам, складає сповіді чернечі...
при камені-столі, коло тополь,
дідок докінчує рядки урочні.
Попломенів з могил жовтофіоль
і загляда, як вість, людині в очі.
«... Я вже старий і немічний; останні
слова до вас, вельможні, промовляю.
Ви вкрали цінності, хатинам дані,
і злидні правих довели до краю...
в багаття кров проллється! судді ниці
порозбігаються і згинуть псами
під тинню, а вершителі, ті самі,
що мучили, впадуть, як скот в ризниці:
впадуть! від сонця сили, втіхам зміна,
невідклонима кара мчить валами.
Сльоза і крови бризка безневинна —
тяжкіші, ніж планети, що над нами.
Обвалиться кормига, скрізь обклята,
і попридушуються змії многі,
а многі погризуться! Будуть свята
і голод, і усобиця; і взята:
чужинністю зачумленою взята,
країна праведна — під звірі чорнорогі,
аж двічі перетерпить смерть. Воскресне! —
воскресне страдниця, й дитя трьохвесне
засвітить світнички в святковій хаті.
Розвіймо грізний страх! благословен,
хто в мороках для просвітку дорогу
торує, смерть зневаживши: і день
і ніч, між звірствами, торує строгу.
Чи всовіщу молодшого царя? —
якби він гордість подолавши, зміг
помилувати речника в тюрмі!..
і взнав: як воля душу назаря —
жоржина всесвіту: огні, пролиті
від другого від сонця в вишнім світі.
Тут — ніч біди! безока тьма надиться;
я волі вимагаю для правдивця.
Берлін 1944
Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.
Немає коментарів:
Дописати коментар