Василь Барка. Війна

Берлінські дуки-владолюбці
ворожать на алмазнім блюдці;
а діти гинуть, гинуть жони .. .
Хіба ж ви люди? люди — он: собаки,
хвостаті пси, що навздогони
біжать за «надлюдьми». І всякі
є інші люди: тигри там, шакали.
Ви ж — гемони. Ага, щоб знали,
скажу: безвірко я. У Бога я то вірю,
у підпекельця — ні! Нема!
Ану, пройдіть лишень по миру, —
нема! Воно то правда: тьма,
як у аду. Ну, тільки ж тут за нього,
лукавого, жорстокого, сморного,
працюють і кричать: держіть,
он, он огнянець — напровор!
Самі ж війну накликали, голодний мор
та з ними тисячі страхіть.
Без гаспидища й царство вам. Жалію,
їй-право, що затьмили пітьми князя.
Ото добро: дали б ми змію
сидіти в кутника на в’язах,
самі ж, як превеликі голуби,
в люстрових одягах та габ’яних,
трудились та співали та ласкали
голубенят у колисках!
А то на них — ракету, бомбу! Скали,
моря — і ті киплять і кришаться, а страх — 
а лють кривава! Люди? Звірі!..
Хто ким стає? тут божевілля
з брехнею змішано, і з крови зілля
дохлюпнуто в надлюдській мірі,
і затопило Божий світ, аж чорно
та багряно: мов горно
чадить, горить; а ти, сліпий,
і день і ніч молись: «о, укріпи
у людських душах правду!» Знаю,
ми мусим подобизну раю
шукати на покривленій твердині:
в собі! — проти навій розорних,
бредучи, як прескорбні тіні;
коли ж повідцвітають горя рози,
то зійдуть рози втішення нетлінні.

Берлін 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.