Василь Барка. Полільниця

«Як рясно під гарячими листками

цвітуть скарбончини! — бджола з джмелями

відносить обніж по струні; в ладу

соняшники, як зачаровані, огненну душу

під вінчик доручають. Я ж прийду

і тишу пристрасну порушу.

Гіркі думки терзають увесь час —

дались пекучі! день пригас

і віддаливсь, робота — як чужа...

я згадую: чи й справді ж то нема

й нема Того, хто любо землю окружа

квітками, хмарами, зірками в вічних тьмах?

А хто ж розсудить, сповіді прийнявши,

звелить, щоб ми позбавилися чаші

страждань щоденних? На сліпих громах

недолі — згоримо, подіб’я тлі,

збіднівши, сироти на всій землі...

Говориться: в глибинах сяйва йдучі;

і скрізь (крім серця) адові, що змучив,

відмовлять місця; зорі проминуть крізь тучі —

любов, народження і смерть. Тужу, бо вірі,

всій радісній і пламенній моїй,

згрозилися! на муку: бо, як звірі,

блукатимем, і тлітимем, як гній.

В душі — мов птиці плачучи летять

з пожежного гнізда; мина знаття

в чім правда нам, найвища в світі.

Все кажуть: істину — близьку візьму,

щоб жити повно й просвітити

свій дух і подолати звичок тьму,

тваринних звичок. А чи зможуть люди

самі взорітися, як божества?»

Біленька хустка — жінка літня — всюди —

грядки прополює і прорива.

1943

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.