Василь Барка. Сніг

Ти мій останній світоч сподівання,
жона, — останній світоч мій.
Рожевий сніг, пожежа сонця рання
на шибці світиться сідій.
А перед невидимою для світу
лампадкою сузір труджусь,
надіючись. І звізди заповіту
про вклонення звучать комусь.
І, як престольні свічі, вісті давні
аж сліплять душу в тишині.
Склоню коліно: просвіти державні
віщують день тобі й мені.
В огні й несамовитій хуртовині
нам чути найніжніший дзвін
та знати: на затоках безневинні
вінеччя лілій пестить син,
наш син торкає, пливучи до сонця —
від місяця, що в крузі сну...
О, слава нерожденним! їх долоня
триводить пару душ земну.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.