Василь Барка. Мати

Засвічена лампада дня прадавня;

блаженні ті, що пломенем страждання

поранені! їм — небеса спасіння.

Душа стара, хустина синя,

в тумані сивому людина рання,

в досвітнім лісі ходить, як причинна.

Росою світиться ліщина

і на дротинах огорожі

радіють сонцю птиці гожі.

З попаленого хутора бабуся тиха

шукає сина скрізь, — чужина люттю диха;

чужина! сторона німа, квітками зла родюча.

Ненависти над нею туча.

Шукає мати сина в таборі лісному;

чи взна, що смертно мучать? розп’яла

держава жаденюща, вкравши з дому,

розбивши їй однісіньку старечу

надію материнську! повезла

на каторгу, стріляючи про втечу...

рабом до князя ночі з знаменом страшним:

блищить обличчя смерти, а під ним —

убивства знак; нема хреста! є знак з кісток!

і — лихо витерпля синок.

Скалічений, ступа на дно геєнни-печі.

Горять, як дрова, душі соколині,

горять живими: кості молодечі,

на порошок попалені, — по глині

розвіються, під корінець рослині.

А на піску, в могилі гуртовій,

лежать постріляні; ох, світку мій!..

сичі кричать над кров’ю,

пролитою при місяці; при сонці

пролитою — крумчать, чорнющі нелюбов’ю

до світла, ворони смертопоклонці,

черви шукають між короночками цвіту

і кличуть зло на землю на розриту.

Над колючками терну й огорожі

повідцвітали зорі Божі.

Та й стала в сірих очах тінь;

як крейда — біла, чує ясновидиця, що син

згора за павутиною дротин,

що він в останнім полум’ї земних терпінь.

Туман розвіюється й тьма,

лампаду ангел підніма —

храм сонячний! а милосердя на землі нема.

Нема. Наказано правдивих повбивати...

приймає смерть, без вічного хреста,

білявий син селян; а сива мати,

повижниця проста,

при сході сонця стоя

на росяній поляні людожерця,

відчула враз, як зброя поломінна, як промінна зброя

ввійшла у кров самого серця.

Упала мати на траву в цвіту, траву невинну,

рукою шарпнувши ялину.

А крізь терни залізні світоч сяє

і день благословляє.

1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.