Василь Барка. Руїна

І
Недоля серця нескричанна,
«сокирки» смерти навісні;
та в очі — відсвіти з вінчання,
чужі: сліпучі, наче сніг.

На корені, що в чорнім громі,
розбила час мара світна;
і віють звірі невідомі:
споломенити світ до дна.

Об камені спіткнувшись горя,
крізь іскри з сутінку бреду.
А добрий гомін Чорномор’я
від сходу доліта в саду.

І знову чую голос любий:
«— спіши до брами чимскоріш...»
прийду! в нелюдських муках губи
повторять молитовний вірш.

1944

II
В руїні смертний спокій,
а річка, як пресвітла з’ява,
по цій землі жорстокій
спішить —огниста, кучерява
травою в пишнім цвіті
при берегах: он на ґраніті
аж плеском гомонить до нас,
оркестриться в ласкавім тоні.
Якби пригас мій сум, пригас —
на дно, в осонценім затоні...
Ріка: своя, чужа! Нещастя,
мов плугом, поворушить світ;
а мирна течія подасться
до моря — в синій кругосвіт —
питати правди, хоч, гірка,
як сіль, весь вік гримить...
як грім, терпіння проріка
в надземну сонця мить,
По смерті, в першу мить надземну,
нам бути мирними ченцями.
З руїни лють змиває темну
глибока річка перед нами.

Вюрцбург 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Сніг

Ти мій останній світоч сподівання,
жона, — останній світоч мій.
Рожевий сніг, пожежа сонця рання
на шибці світиться сідій.
А перед невидимою для світу
лампадкою сузір труджусь,
надіючись. І звізди заповіту
про вклонення звучать комусь.
І, як престольні свічі, вісті давні
аж сліплять душу в тишині.
Склоню коліно: просвіти державні
віщують день тобі й мені.
В огні й несамовитій хуртовині
нам чути найніжніший дзвін
та знати: на затоках безневинні
вінеччя лілій пестить син,
наш син торкає, пливучи до сонця —
від місяця, що в крузі сну...
О, слава нерожденним! їх долоня
триводить пару душ земну.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Огненний город

Кричання чайок: над гіркущі
розлуки юности! і світ огню, здригнувши,
і сніжна ніч, погрозами острожна,
замкнули груди: мов з тортурні
глухого города, чи вкружні горна
оббризкують залізами — печуть
обкуту душу, вирвану з розвалля.
Помріють з березневих круч —
твої слова! і враз прозеленяться
твої раїни з ночі надо мною.
Приходь, мов цвіту дух! позви струною
від лірок журавлиних, снись, хоч снись —
крізь гуркіт моря: без кінця в печалях
і радощах — сердечна мова, що колись
при скелях світлених звучала...
крізь повінь огнища, крізь сніговій,
мій вісний світляку, відрадний мій! —
далеко, ніби з ними від роси,
роси живої, спомини стремтять,   
хоч і на присмерк забуття
залізний вечір голоси згасив...
А спурхнуть горлиці надгірні —
сузір’я другі! здіймуть мирні ігри,
скрізь — при досвітній благодаті;
і на горючім гробовищі
згадаються псалми, що лірники складати
любили, заповіт хаток берігши.

Берлін, 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Поема дощу

У день дощу так тихо в древнім храмі,
у день, коли від туги я ті самі,
що і торік, — шепчу зашерхлими устами
слова; слова ті самі: невідома,
чи ти живеш на одинокім світі?
Тужу! серед людей тужу і дома,
на всій землі, на всій, дощем политій.
Дивлюсь: одчинено окуту браму,
крізь неї видно: люди молоді
і плач свічок і мрії фіміяму;
в моїй душі світлішає тоді.

*

Василь Барка. Крицевий перстень

Сестра душі, сестра білява
в зеленім вітрі промовляла.
Сестра моя! квітчаста слава
та коло збитих ніжок стала.
Що скромна — радісна з ромену,
що гожа-горда з майорану.
Я в мить життя благословенну
сестру душі вславляти стану,
бо скорб і муку незносиму
в зеленім вітрі пронесла,
торкнувши зірку, що: «цвістиму! —
шептала, — й серед віку зла».
Ти перстень з криці дарувала,
рукою ніжною до свят;
а хмари йшли, — ти й грозам рада! —
від соняшного йшли весла.
Ношу я крицю нескрушиму
як милосердя добру вість.
Щось про сестру душі: над вишню, —
в зеленім вітрі розповість.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Місто пожеж

Над обрій заграва, пожар над храм! —
і жду, надіючися, жду;
і спогади, співзвучні вечорам,
шепчу в огнистому саду.

Душа надходить, радісна мені;
як ніч, на скроні пасмо без окрас:
білопелюсток повиднів на ній,
хоч і при огнищі пригас.

Показує в квітник небес
привітна подруга-душа.
Мов передсвіття дзвона голубе, —
в озерах місяць поспіша.

І тайно голос полум’ям звучить,
що в храмі день при вікнах дожида.
Схилилась до плеча душа вночі:
в обох у нас одна біда.

Огненний храм! і відхиляє милость
від змучених — обвал страшний,
життя і в смерті відсвітилось,
і мов річки, сузір’я в ній.

Примари мармурові; блиск до уст,
на сходах грізного нещастя;
безмежні іскри в висоті пливуть,
а сонце — з моря, день почати.

Берлін 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Грядка журби

Із вій пурпурночорних — роси
у тьмі немісячній течуть.
Коли ж на отчих землях орних
загублену ми знайдем путь?
Коли ж ми коло вікон дому
і соняшник і дивину
торкнем у промені прямому,
немов прокинувшись від сну?
Висока ніч мовчить! як іскри,
ростуть сузір’я в небесах.
І віє в очі вітер бистрий,
і проліта без крику птах.
А вранці тучі: маків — скелі,
в розбитім просвіті стоять,
де — мов чотириструння теплі
від щастя плачуть і проклять.
І очі краплями чужими
освіжимо; там жаль минав.
Земля, забувши грози й зими,
в незнаний храм відносить нас.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.