Глава І.
Об’явлено Господень суд і гнів:
...зернину-гріх і колос, що поспів,
я спопелю! З лиця землі згублю
і пребезумну і презлу
людину-переступницю; спалю по норах
марюк морозних, від сичання хворих,
і гнізда чорної черви; щенят
понищу зінських ... і, що аж дзвенять
в стерні — комах, і риб німих, і птиць
кигучих і коріння смоківниць,
що кожна з них над злодієм листвіє
і зерна зради в світі сіє
з вітрами; і безвірних, — всіх понищу,
правицю в Лавру простягну найвищу,
в Дніпро повергну ідола-Ваала,
де хвиля вже повирувала.
*
І високорозумний, що Творця
собою замінити обіця
і в душах вимордовує небесну суть,
завиє! — ребра князя понесуть
голодні ворони в димучий сніг,
що в нім він совість окувати зміг.
Аж на Замості зойкнуть, на Подолі,
скарбниць володарі, серцями голі.
Ой, голосіть осліплені! руйнуйся, брамо
і башто міста, бо керує прямо
і тріскає зернина лиха, міна
найпренесамовитіша, — як і провина.
Глава II.
Держави димом куряться, як чорний сон,
і виповітрюється язва духу,
і визаконюється лжі закон
алмазноскіптровий. Нехай послуха
душа, як дерево плачу страшного
в дощі шумить над річкою — шумить
над річкою німотною! від чого
той біль? від злочину! Ви прагніть сонця
науки-мудрости, що вчить, як жити,
як розбивати царство злопоклонця
та відвівати плевели від жита.
Й, можливо, є надія вам говіти
в день гніву, в день Господнього суда.
Дивіться: он Моаб, що мучив всіх на світі,
між ямами — руїна, стінами руда.
Отак і ти погибнеш, Ніневіє,
що похвалялась: «я й від Бога дужча».
Навіщо нищила, державо завидюща,
жінок і немовлят? Огонь завіє
возмездя над безхресними церквами
й серцями невпросимими. Пустиня
простелиться, снігами синя,
ялинами темнозелена, сосни, вами
гудуча над вечірніми льодами.
А вдосвіта, в рожевій благодаті,
вмиватимуться туркоти, птахи лапаті,
на царській сидячи гарматі.
Колиско сяйва! сповниться спокута,
і неотюрмлена прокинешся, нелюта
в окрасі нескривавлених зірок
і сонць, — і заспіва садок.
Глава ІІІ.
Хіба ж то люди винні, що князі
рикають із палаців їм, як звірі?
Я мерзооких виб’ю на грязі,
а в світі, — зеленолазурному подвір’ї, —
затверджу чесний суд, закон поставлю,
з концтабору звільню і одержавлю
дітей негрішних. Зірко-айстро, стань,
супутнице світила преблагого,
опівночі до вікон стань і строго
достежуй миру! Новочасну брань
від досвіта почнуть народи вірні,
відчувши в грудях бурі безнемірні.
*
По сфері духу демон-твердокрил,
кажан гріха, як блискавка, ширяє...
приб’ється! в Лаврі віддзвонитись має
за дня тріюмф очисних сил.
Без «надлюдей», смиренні Божі діти
серцями-ліліями променіти
непогасимими почнуть, святими,
і арфи неба гратимуть над ними...
хваліть Творця, сини Славути-Бористена
і дочки Чорномор’я, діти всіх
джерел південних! радуйтеся: ти, зелена
красо, Карпатська горо, і, країно стріх
завзятих з зброєю, Галичино,
і ти, хоробра, щира душами Волинь,
і ти, Поділля, трудний краю, горя дно,
сердечна й мирна Буковино — синь
і зелень дня, Полісся й Холм побожні
та працьовиті, — радуйтеся! возхваліть
Творця й на олтарах сердець неложні,
офіри осіянні принесіть!
Веселощам віддайтесь, браття-браття,
зневажені здобудуть славу, а недужі
по ріках попливуть, як лебеді, серед латаття,
стрічаючи корони білі. Добрі душі,
розточені по берегах нерідних,
зберуться в світлощах вікна, в краю — соборі,
де фіміямові кадил диміти;
а до дверей берези яснокорі.
Врясніе квітень людства! в тіні дуба,
що в вітах повно птаства та яскриння,
і вивірка метнулась гострозуба,
і «сонечко», комаха повесіння,
мандрує по корі, — коло коріння,
на моріжку, що став, як килим зеленіти,
там діти щебетатимуть, мої ромашки дальні! —
там жолудями й крем’яхами діти
втішатимуться безпечальні.
Авґсбурґ ІІІ. 1946
Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.
Об’явлено Господень суд і гнів:
...зернину-гріх і колос, що поспів,
я спопелю! З лиця землі згублю
і пребезумну і презлу
людину-переступницю; спалю по норах
марюк морозних, від сичання хворих,
і гнізда чорної черви; щенят
понищу зінських ... і, що аж дзвенять
в стерні — комах, і риб німих, і птиць
кигучих і коріння смоківниць,
що кожна з них над злодієм листвіє
і зерна зради в світі сіє
з вітрами; і безвірних, — всіх понищу,
правицю в Лавру простягну найвищу,
в Дніпро повергну ідола-Ваала,
де хвиля вже повирувала.
*
І високорозумний, що Творця
собою замінити обіця
і в душах вимордовує небесну суть,
завиє! — ребра князя понесуть
голодні ворони в димучий сніг,
що в нім він совість окувати зміг.
Аж на Замості зойкнуть, на Подолі,
скарбниць володарі, серцями голі.
Ой, голосіть осліплені! руйнуйся, брамо
і башто міста, бо керує прямо
і тріскає зернина лиха, міна
найпренесамовитіша, — як і провина.
Глава II.
Держави димом куряться, як чорний сон,
і виповітрюється язва духу,
і визаконюється лжі закон
алмазноскіптровий. Нехай послуха
душа, як дерево плачу страшного
в дощі шумить над річкою — шумить
над річкою німотною! від чого
той біль? від злочину! Ви прагніть сонця
науки-мудрости, що вчить, як жити,
як розбивати царство злопоклонця
та відвівати плевели від жита.
Й, можливо, є надія вам говіти
в день гніву, в день Господнього суда.
Дивіться: он Моаб, що мучив всіх на світі,
між ямами — руїна, стінами руда.
Отак і ти погибнеш, Ніневіє,
що похвалялась: «я й від Бога дужча».
Навіщо нищила, державо завидюща,
жінок і немовлят? Огонь завіє
возмездя над безхресними церквами
й серцями невпросимими. Пустиня
простелиться, снігами синя,
ялинами темнозелена, сосни, вами
гудуча над вечірніми льодами.
А вдосвіта, в рожевій благодаті,
вмиватимуться туркоти, птахи лапаті,
на царській сидячи гарматі.
Колиско сяйва! сповниться спокута,
і неотюрмлена прокинешся, нелюта
в окрасі нескривавлених зірок
і сонць, — і заспіва садок.
Глава ІІІ.
Хіба ж то люди винні, що князі
рикають із палаців їм, як звірі?
Я мерзооких виб’ю на грязі,
а в світі, — зеленолазурному подвір’ї, —
затверджу чесний суд, закон поставлю,
з концтабору звільню і одержавлю
дітей негрішних. Зірко-айстро, стань,
супутнице світила преблагого,
опівночі до вікон стань і строго
достежуй миру! Новочасну брань
від досвіта почнуть народи вірні,
відчувши в грудях бурі безнемірні.
*
По сфері духу демон-твердокрил,
кажан гріха, як блискавка, ширяє...
приб’ється! в Лаврі віддзвонитись має
за дня тріюмф очисних сил.
Без «надлюдей», смиренні Божі діти
серцями-ліліями променіти
непогасимими почнуть, святими,
і арфи неба гратимуть над ними...
хваліть Творця, сини Славути-Бористена
і дочки Чорномор’я, діти всіх
джерел південних! радуйтеся: ти, зелена
красо, Карпатська горо, і, країно стріх
завзятих з зброєю, Галичино,
і ти, хоробра, щира душами Волинь,
і ти, Поділля, трудний краю, горя дно,
сердечна й мирна Буковино — синь
і зелень дня, Полісся й Холм побожні
та працьовиті, — радуйтеся! возхваліть
Творця й на олтарах сердець неложні,
офіри осіянні принесіть!
Веселощам віддайтесь, браття-браття,
зневажені здобудуть славу, а недужі
по ріках попливуть, як лебеді, серед латаття,
стрічаючи корони білі. Добрі душі,
розточені по берегах нерідних,
зберуться в світлощах вікна, в краю — соборі,
де фіміямові кадил диміти;
а до дверей берези яснокорі.
Врясніе квітень людства! в тіні дуба,
що в вітах повно птаства та яскриння,
і вивірка метнулась гострозуба,
і «сонечко», комаха повесіння,
мандрує по корі, — коло коріння,
на моріжку, що став, як килим зеленіти,
там діти щебетатимуть, мої ромашки дальні! —
там жолудями й крем’яхами діти
втішатимуться безпечальні.
Авґсбурґ ІІІ. 1946
Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.
