Василь Барка. Митар

 1.
Зелений вітер: віє! —
мандрують петрики, а квітниця бузкова
хвилюється на місці; шум і шум — дощиста мова —
листвіє.

На камені коло паркану,
відпочиває втечник; шум і шум безперестану;
і мов рідня рослин — хорал в соборі.
Людині очі втомлені і хворі;
і докорили вчені, йшовши мимо:
« — Чого ти, порвана плащино,
зневажив по синклітах ради золоті,
і простоцінну, ніби для вола — вода і сіно,
шукаєш істину на самоті?»

Дощить і віє-віє.

Природно! всім вітчизно, всім, озіє! —
відірвано істоту, в каторжищах часу,
від гречки і світань іконостасу.
Біда. Постіймо, матінко висока, —
що мудрість промовля склоока . . .

Присвітиться знаття довіряє! —
бо скрізь невчений вітер віє.

2.
« — Ей, митарю! — ведуть знавці, — чого в поклоні,
чого плита церков неволить?..
здіймись, як Бог, як лицар, що зірками володіє,
тепер узброєна людина сміє
повелівати в космосі: вона владика! —
до стіп лягає сила дика.
їм самота: « — і просто жити, ставлю ціллю, —
і вільно! хор церковний слухати в неділю.

Гординя ж накидає сіті,
розкрашені: на душі трудовиті.
Богами? ні, людьми прожити в хаті,
і всім духовний цвіт плекати».

Зненацька з юрми фарисеєня
зухвало піддзвоня:
« — Ви ж виросли в невірницькій державі,
ну, то скажіть, з котрого дня
пішли хрести лизати ржаві?»

Замисливсь митар! тінь
темніє в брижку на чолі глибоку.
Підвівся з каменя спрокволу
і до забризканих кипінь
побрів: понад зеленою рікою, —
побрів, а книжники судкою
юрбою осміяли вслід.

Небачний рід!

3.
Мирянин загадавсь: коли ж то щирі,
правдиві, серед кривди, душі,
в юдолі: добрости і чести кладовищі, —
прийшли до Бога знов? — тирани тьмущі
вбивали їм серця ножами жаху,
знущання ввівши неможливі,
гадали: «згубим лілію-невдаху
на вкритій сіллю ниві!»

А в леготі з блакитного крила
і світлянім теплі жила.
Якщо в юдолі навіженство чинять,
бо сила гніздиться, свідомо люта,
то, певно, є в надзоряних твердинях
добро — як цар, що розбиває пута».

4.
Знов голуби: їх пурхіт зірковий
зверх бруків і калюж.

Пішов із мосту мирний муж
наниз, до дужої ріки;
роздумує на березі: «коли,
коли ж Господь, проти державства мли,
світильники новітні віри та надії
й любови запалив? — знедолені могли
побачити, підвівши скорбні вії,
розп’яття-жертви образ осіянний
і, закривавлені, поприпадали?..
Та ж їхні незакриті рани
показують самі!.. бо вигади-ваали
чужого царства — на душі й на тілі
у виразках одзначились навіки! —
де стрінулись нерідні, коло річки,
ясні ясмини, мов немилі».
А хмари: образи в письмі:
біліють, пливучи, і сліпить плюскіт-сміх
води, поміж мечами блиску.

І сон на крилах, ніби квіткових,
торкнувся вій, і світ притих.

5.
І знов, подібно до собору,
піднявсь, вершинами неуявимий.
Палахкотять світильники; а торгашня, в недільну пору,
злобива — хоч дощами серпня вимий! —
крамує, юрмиться і небо лає
і з яточками плити в храмі посідає.

Надходить Він, високий ( — сонце коло серця);
в вінку зірниця страстотерпна,
в вінку тернин кривавить.
Хітон — з блакиті, мов надгірні айстри,
а блискавичний бич в правиці:
чотири бурі віє на гендлярства ниці,
що з’юрмилися при базарі
чеснот і цінностей. Під помах карний —
мов курява, мов хуртовина в гарі,
коли на попелищі борвій-ураган,
базарники вивітрюються з храму.

Прокинувсь митар; міст гримить.

Опівдні, в наймирнішу мить —
знов радісно на світі! проліта
ріка, прибравши гілку світляну.

Зітхає митар стогоном зо сну:
хіба поможеться, як прокляну
літа життя, страшні літа?

Новітні ж слід благословляти
та ґрунту, в сонці істини! шукати,
де стануть світлі хати».

III. 1946

Василь Барка. Брати

 Над річкою рано Бог-Господь
до сонця: зіходь, лелітко, з тьми зіходь! —
прослав квітчастий рушничок,
відтіль травини — мов на весіллі:
очима досвіт п’ють, пломенисті.
Блукає дівчинка, — вмерла бабуся;
дівчинка мучиться: де ж помолюся? —
нікому покійницю хоронити,
бо голод! на чорній дошці діди і діти.
Припала до рушничка сирота,
небо в просвіти повниться — світа.

Всевишньому в серці став, як лан,
страждання сивий туман.
До сонця знов:
світи з найсвітлішою ласкою! — і пішов.

Пішов до конторки, до кожнісінької хати,
мирити — всовіщати.
Худі повиходили, кинувши двері,
стояли: гляділи в очі щирі.
Одні взяли револьвери,
другі — сокири.
Зареготався сатана в огнях орденів:
він Вседержителя одурив...
оглянувся — на самого ж океан звірин;
ніхто скажених не розборонив.

А вбогі: без неба доля клята,
добра в житті немає.
Біля колодязя — там брат примиреного брата,
сльози встидавшись, тричі обнімає;

в серцях: мов голуби на свята.

VIII. 1946

Василь Барка. Подражаніє Софонії

Глава І.

Об’явлено Господень суд і гнів:
...зернину-гріх і колос, що поспів,
я спопелю! З лиця землі згублю
і пребезумну і презлу
людину-переступницю; спалю по норах
марюк морозних, від сичання хворих,
і гнізда чорної черви; щенят
понищу зінських ... і, що аж дзвенять
в стерні — комах, і риб німих, і птиць
кигучих і коріння смоківниць,
що кожна з них над злодієм листвіє
і зерна зради в світі сіє
з вітрами; і безвірних, — всіх понищу,
правицю в Лавру простягну найвищу,
в Дніпро повергну ідола-Ваала,
де хвиля вже повирувала.

*

І високорозумний, що Творця
собою замінити обіця
і в душах вимордовує небесну суть,
завиє! — ребра князя понесуть
голодні ворони в димучий сніг,
що в нім він совість окувати зміг.
Аж на Замості зойкнуть, на Подолі,
скарбниць володарі, серцями голі.
Ой, голосіть осліплені! руйнуйся, брамо
і башто міста, бо керує прямо
і тріскає зернина лиха, міна
найпренесамовитіша, — як і провина.

Глава II.

Держави димом куряться, як чорний сон,
і виповітрюється язва духу,
і визаконюється лжі закон
алмазноскіптровий. Нехай послуха
душа, як дерево плачу страшного
в дощі шумить над річкою — шумить
над річкою німотною! від чого
той біль? від злочину! Ви прагніть сонця
науки-мудрости, що вчить, як жити,
як розбивати царство злопоклонця
та відвівати плевели від жита.
Й, можливо, є надія вам говіти
в день гніву, в день Господнього суда.
Дивіться: он Моаб, що мучив всіх на світі,
між ямами — руїна, стінами руда.
Отак і ти погибнеш, Ніневіє,
що похвалялась: «я й від Бога дужча».
Навіщо нищила, державо завидюща,
жінок і немовлят? Огонь завіє
возмездя над безхресними церквами
й серцями невпросимими. Пустиня
простелиться, снігами синя,
ялинами темнозелена, сосни, вами
гудуча над вечірніми льодами.
А вдосвіта, в рожевій благодаті,
вмиватимуться туркоти, птахи лапаті,
на царській сидячи гарматі.
Колиско сяйва! сповниться спокута,
і неотюрмлена прокинешся, нелюта
в окрасі нескривавлених зірок
і сонць, — і заспіва садок.

Глава ІІІ.

Хіба ж то люди винні, що князі
рикають із палаців їм, як звірі?
Я мерзооких виб’ю на грязі,
а в світі, — зеленолазурному подвір’ї, —
затверджу чесний суд, закон поставлю,
з концтабору звільню і одержавлю
дітей негрішних. Зірко-айстро, стань,
супутнице світила преблагого,
опівночі до вікон стань і строго
достежуй миру! Новочасну брань
від досвіта почнуть народи вірні,
відчувши в грудях бурі безнемірні.

*

По сфері духу демон-твердокрил,
кажан гріха, як блискавка, ширяє...
приб’ється! в Лаврі віддзвонитись має
за дня тріюмф очисних сил.
Без «надлюдей», смиренні Божі діти
серцями-ліліями променіти
непогасимими почнуть, святими,
і арфи неба гратимуть над ними...
хваліть Творця, сини Славути-Бористена
і дочки Чорномор’я, діти всіх
джерел південних! радуйтеся: ти, зелена
красо, Карпатська горо, і, країно стріх
завзятих з зброєю, Галичино,
і ти, хоробра, щира душами Волинь,
і ти, Поділля, трудний краю, горя дно,
сердечна й мирна Буковино — синь
і зелень дня, Полісся й Холм побожні
та працьовиті, — радуйтеся! возхваліть
Творця й на олтарах сердець неложні,
офіри осіянні принесіть!
Веселощам віддайтесь, браття-браття,
зневажені здобудуть славу, а недужі
по ріках попливуть, як лебеді, серед латаття,
стрічаючи корони білі. Добрі душі,
розточені по берегах нерідних,
зберуться в світлощах вікна, в краю — соборі,
де фіміямові кадил диміти;
а до дверей берези яснокорі.
Врясніе квітень людства! в тіні дуба,
що в вітах повно птаства та яскриння,
і вивірка метнулась гострозуба,
і «сонечко», комаха повесіння,
мандрує по корі, — коло коріння,
на моріжку, що став, як килим зеленіти,
там діти щебетатимуть, мої ромашки дальні! —
там жолудями й крем’яхами діти
втішатимуться безпечальні.

Авґсбурґ ІІІ. 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Терпкий вірш

А совість людства? Лебедина, всевідважна совість...

Чи оніміла, чи завиє, як до бомб сирена,
коли складається з лахміття, самогубства, кривди—повість
про мир, мов яблуню, що листям незелена,
а ним кривава, крізь огонь, проклята й ним солона,
і яблуко, що падає з її жаріння-лона,
то душогубства плід, війни і смерти плід,
погибелі для приспаного всесвіту: рожевий встид
і страм несвітський, дикий-для владик,
що потакають кату, і зловісний молодик,
як зброя злодія, освітлює, замісто сонця й дня,
совину ніч оманою затьмарених небес,
і постать ірода на землях затіня
самопожертви хрест-розп’яття й мир, що був воскрес.

А — правда людства? Лебедина, правда голосна...

Знов зло вихрюкує з калюж державних, як свиня;
останні лицарі вмирають від північного удару
бандита — в кішлі ж видзвоня гітару, —
і вперебій привозять до зміїного корита
дари солодкі! золото, як сласть замішану, і кров’ю
приправлену для присмаку, — дощем полита,
крізь дріт колючий скроплена слізьми бездомних, придніпров’ю
відречених перед печерними очима смерти
і кривди, і хіба що блискавка надземна зможеться роздерти
огнем колодія печінку сатанинської звірюки
і скромсати кайдани: правді ж до кісток роз’їли руки.

1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Дунай

Чужинка тужить біля Дунаю:
«— річко сердечна, де дітися маю? —
Край поля, між соняшником і сонцем! неньчин дім,
недоля в нім...
річко сердечна! і в добрім Відні
дзвони промовчали нерідні:
як бранці вбігають в храми,
вішатись! — і різатись ножами:
крапає кров на хрест, на свячений трон:
перед горем без оборон».

Прозорі руки сплеснула річка,
риданнями нарікаючи:
«— що пораджу, доню? самій біда! —
заліза в груди накидано; ржавить, кров роз’їда...
мости розбито,
подвижників постаті звалено,
собори при березі скалічено...
За браму моря відбіжу —
на пустиню на чужу,
а встану хмарою дощовою,
коло гробу Христового полину,
вернусь: мою порадую пташину
вісткою — росою».

Висока зіниця сонця сполотніла;
чужинка, мов снігом блідна.

«Річко ласкава! благаю:
прийди до забутого краю,
що хижі мордують — назустріч Дніпрові.
від білого гробу вертай,
про скінчення сліз і крови
знак подай!..
там мого серця світло, — безкрила душа в земнім аду,
по смерті з ним відійду».

Випломінилося сонце з мертвого туману,
навідує церкву, в камінні троянди вбрану;
і ринучи, річка побриніла:
«прощай! дитино бідна! —
сумно в світі, а треба жити,
срібен-зелен сад воскресити,
в лілеях коло хати
колиску колихати».

Плеснеться з ґраніту: прощай! —
смутноголубий Дунай.

Шепотівши одвіт,
відійшла чужинка за чорний дріт...

чуло жито: «Дунаю, з мого відчаю
гнів аж світиться! що діяти маю?»
Вітер з гір — холодний він;
колоски поклоняться до колін...

а в десниці Вседержителя семисвічник,
остерігши, як знамення сповістить:
про суд! пожар довічний.

І. 1946
Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Травень

Покладено мене в труну
під вишнею в солодкім цвіті.
А я, душа німа, клену
гордливців на поляні літній.
Жорстокі п’ють життя вино
і помовляють про одно:
Хай квітка в ребрах перетліє,
тоді вода підземна змиє,
й нема душі! нема на сонці,
згасає в свічку при іконі!
Вже незалежна і надсвітня
пропала правда, тлін по квітнях.
А наша — келех аж кипить,
багристий кров’ю в добру мить.
При вигрітих бузках радіють,
а грози правди множать дію;
як дзвін, під сіткою коріння —
їх слово чути і в труні.
Тут від жорстоких чорносиня
і сиза тінь лягла на дні.
А вранці, в заграві громовній,
з біди підводжусь — оживаю,
і вишня, вісниця врожаю,
дарує пелюстки сіромі.
У пам’яті ні іскри зла,
ні спомину з досад нема.
Вже дивина огонь жезла
коло віконниць підніма.
На небі правда невмируща, 
в жаристім ореолі віття,
думками добрими розквітла —
всі проти тіні нетрів рушать.
Спішу, коло тополі входжу
в собор з розбитими дверима;
там вершника рука незрима
вбиває кривду зловорожу.
І зацвіта суха вербена,
в олтар принесена давно,
і дерево, рідня зелена,
руками проситься в вікно.

V. 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Зелений світ

Проходить молодість; аж ось
у вересні прекрасний сон
посвяткувати довелось.
А грозових органів сили
і руки дощові збудили,
і я забув видіння милі.
Уранці глянув у вікно:
над грядкою туманик тихий,
і в думного каштана з стріхи
краплини плачуть про одно.
Добро по струнах, нам нечутних
і нам незримих — восени
приходить у провісні сни
від зореничок гострокутних...
осінній цвіт — прощальний він,
утомлений і ніжний, свіжий
і скорбний: в серці сто краплин
горять від нього цілі тижні.
Нам тільки мудрість силу дасть
страждати мовчки — непомітно,
як сад, бо на світанку видно,
що промина таки напасть.
А сад горіти оставля
від холоду і від огню.
І тлить серця заклята тля,
і мерхлі звізди в смерть женуть.
Скаженство. Помста аж на дітях
немислячих; духовна тьма.
Усіх убивць несамовитих
скує собі стара зима:
позамикає в лід зелений,
і тільки іноді над ними
листки, що повроняли клени,
закружить крилами швидкими.
А знов продзвонить сонця час
над воскресіннями, при квітні;
і вранці схід-іконостас
проллється в празники всесвітні.

1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.